Біль і сльози однієї чернігівської родини
«Визволителі» приставили нагана до скроні
Пізньої осені 1943 року закінчилася німецька окупація нашої Августівки. Відбулося усе спокійно, без єдиного пострілу, без будь-яких втрат серед селян. Правда, з німецького ешелону, що останнім проходив повз село, окупанти запальними кулями підпалили декілька хат, що були покриті соломою.
Останні дні окупації запам’яталися тим, що кожного пізнього вечора ми спостерігали, як на північ від села висвітлювали далекі пожежі. Ми, діти, тулилися до матерів. Люди відчували наближення змін, яких чекали і в той же час ніби їх боялися. Діди рушили до лісу готувати схованки для жінок і дітей, домашніх пожитків, а жінки готували усе найнеобхідніше, що мали взяти з собою.
Якось під вечір рушили до лісу. Все відбувалося досить організовано, без па-ніки. Біженці “кучкувалися” групами, по-сусідськи. На возах – діти з вузликами, до возів прив’язані корови. У селі залишилися тільки старики, які, не боячись смерті, стерегли майно. В лісі наша родина роз-містилася в темній, сирій і холодній землянці, де можна було лише сидіти на підстеленій соломі, притулившись один до одного. Через деякий час, не відчуваючи небезпеки, ми перемістилися під стіжок сіна на лісовій галявині. Мама видоїла корову, повечеряли черствим хлібом, запиваючи його ще теплим молоком. Десь над ранок з боку села донеслись звуки моторів. Чулося, що їх було дуже багато. А вранці сюди прискакав на коні парубок з вісткою, що в село вступили наші війська.
Повернувшись до села, ми побачили, що вся вулиця забита автомобілями, до яких причеплені гармати, польові кухні, які диміли. Військові вже провели перевірку всіх надвірних споруд, загрібши з собою продукти, переловивши курей, а в декого ще й прихопили кабанчика. Особливо старанно нишпорили в оселях, де не було нікого. Ніхто з ними не сперечався за втрачене майно. А згодом від хати до хати почали ходити озброєні люди. Вони випитували, хто і як спілкувався з окупантами, у кого вони квартирували, з яких сімей молодь поїхала працювати до Німеччини і добровільно чи примусово.
Я дуже добре запам’ятав, як перші “визволителі” зайшли до нашої хати. Сім’я готувалася обідати. Рвучко відчинилися двері і на порозі стали двоє озброєних військових. На них були плащ-палатки, які в нашій уяві відображають доблесного солдата, виплеканого радянськими кінофільмами. Не привітавшись, звернулися до баби Наталки, розпитували про все, що було в селі, про людей, навіть називали окремі прізвища наших односельчан. Бабі було уже майже 50 років, вона говорила мало, їм це не подобалося. Їх непривітні, злі очі нишпорили по хаті. Розглядини закінчилися тим, що вони стали вимагати горілки, сала, яєць, масла. Та все, що було, вже вимели ті, які погосподарювали тут ще на світанку, незважаючи на стару бабцю Олександру – її просто причинили в хліві, підперши двері кілком.
“Гості” лютували. Один з них низький і клишоногий дістав нагана й приставив бабі Наталці до скроні. Мені стало страшно, я тулився до мами, яка притискала мене до грудей. Баба Наталка спокійно стояла перед тим виродком.
Невідомо, чим це скінчилося б, та раптом другий вояка радісно закричав: “Нашел! Митяй нашел!” Клишоногий заховав нагана. А його напарник витягнув із запічка два клумаки жита, які баба приховала на чорний день. Забравши їх, вони вийшли з хати. А через декілька днів, коли “визволителі” відійшли з села, до нас прийшла баба Марта і сказала, що чула, ніби у нас забрали жито. Його вони обміняли в неї на дві пляшки самогонки. Вона віддала бабі жито, а та їй – самогон.
Володимир БОЙКО
Далі буде
| Comments: |
