На старість подруга повернула втрачене кохання
{mosimage}– Нелю, ти мала стільки хлопців, невже ніхто не хотів на тобі одружитися? – нарешті поцікавилася шкільна подруга, з якою не бачилися довгі роки.
– Чого не хотіли – хотіли. Та я все не могла добрати собі найкращого. От і нема тепер кому води подати, коли буває загрипую. Добре, що Оксанка, донька сусідки Люби, дитина хороша, весь час навідується. А то й не знаю, що робила б...
Хотіла бути молодою панею
Дві шкільні подруги, які зуст-рілися аж через сорок п’ять років, ніяк не могли наговоритися. Марійка з Нелею сиділи за однією партою, разом старшокласницями ходили до клубу, навіть навчалися в одному обласному центрі, лише у різних вузах. Марійка познайомилася в місті з хлопцем, згодом вийшла за нього заміж, а десь років через п’ять вони виїхали на Східну Україну – чоловікові, на той час партійному пра-цівникові, запропонували там перспективну роботу. Спочатку навідувалася у рідні місця, а згодом, коли батьки померли, з’являлася тут рідко. Та коли роки повернули на осінь, вирішили вертатися у свої краї. Декілька років цікавилися обміном, і нарешті випала нагода переїхати у райцентр, звідки родом Марійка. Тож, облаштувавшись у новому помешканні, Марія завітала й у своє село. Зрозуміло, хотілося побачитися з подругою дитинства. Як виявилося, вона теж проживала у райцентрі. Неля зустріла Марію, як рідну сестру – у неї завжди у запаснику зберігалося хороше вино, цукерки і якісь делікатеси.
Спочатку лише згадували про всіх своїх знайомих. Неля, проживши фактично тут усе життя, знала майже про кожного. Нарешті Марія поцікавилася й долею подруги, дивуючись, що та залишилася одинокою, адже подобалася не одному хлопцеві.
– Маню, Маню, якби той розум спереду, що тепер позаду. Коли ще вчилася в інституті, мені сподобався на факультеті старшокурсник, його батько був викладачем у нас. На одному вечорі Толік запросив на танець і тоді, певно, мені розум геть відібрало. Закохалася так, що і дня не могла прожити, не побачивши його. Все надіялася, що він зверне увагу, бо скільки хлопців до мене клинки підбивали, говорили, яка гарна, яка розумна. А він, лише посміхаючись, вітався – і на тому усе закінчувалося. Скільки ночей проплакала, трохи заспокоїлася, коли він отримав диплом і наші дороги розійшлися. Зустрічалася потім з однокурсником, хороший був хлопець, але мене лякало те, що він з бідної сім’ї, а мені хотілося панею почуватися. Хотіла усе і зразу. А тепер його жінка справді пані, інколи зустрічала, коли їздила по справах до міста. Вона з його машини виходила, як пава.
– Пам’ятаю, як в селі за тобою Петро тітки Ліди сохнув. Він такий гарний був.
– Петро довго сохнув. Я уже тут працювала, квартиру отримала, він усе приїжджав. Завжди з цукерками, подаруночком. Мені до тридцятки добігало, мала б розумнішою бути, але де там: бачиш, мала хорошу посаду, а він – агроном у селі. Хотілося вченого. І його відігнала. Ще й потім траплялися мені чоловіки, а я все ждала невідомо кого. Інколи думаю, а мо’ мені хто що поробив: як так, що ніхто не западав у душу, крім Толіка? Хоча я була й гоноровою, проте могла когось вподобати. Недарма люди кажуть: любов зла – полюбиш і козла. То чого ж я хоча б дитину не народила і тепер вже, мабуть, внуками тішилася б, як усі мої ровесники.
– А чого ти не звернулася до якихось гадалок чи знахарок, вони, може, чимось допомогли б.
– Молодою була, не задумувалася про це, надіялася, що таки зустрінеться людина. Тепер всього начиталася, що різні думки на голову находять. І знаєш, Петро одружився, але через декілька років знову почав заїжджати, ніби так собі побачитися. Я зрозуміла, що у нього в планах таки зійтися зі мною. На ту пору вже і я на нього по-іншому подивилася: гарний чоловік, толковий, вміє усьому раду дати, але сім’ю має. Казав, що не ладиться у нього з жінкою. Почали горнутися одне до одного. Ховалися від людей, як могли. Я тоді аж розквітла, життя стало зовсім інше, стимул з’явився до всього. В квартирі новий ремонт зробила. Навіть вдалося з ним відпочити тиждень у санаторії. Але це був наш гріх, а найбільше мій – і Петро загинув в аварії. Той гріх до цього часу мене гнітить. Змирилася, Маню, я зі своїм життям. Читаю, вишиваю – так день за днем проходить. Люба сусідка навідується, а її Оксанка завжди поцікавиться, чи треба чимось допомогти, хороша дитина. Тепер ти поруч, вже веселіше буде.
Прокляття перекроїло долю
Ця розмова ніяк не давала спокою Марії. Як же так, хай і перебирала Неля хлопцями, проте вона хороша жінка і пару знайти собі могла б. Почала цікавитися у людей, в газети зазирати – і таки натрапила на жінку, аж на Вінниччині, яка викликала довіру, й поїхала до неї на розвідку. Чоловіка вмовляти не треба було, він завжди її слухав, отож погодився відвезти, хоча й відверто кепкував із затії дружини.
“Знахарка” жіночих душ вислухала Марію, роздивилася фото її подруги, розкинула карти, а тоді сказала:
– На вашій подрузі є прокляття однієї жінки. Розпитайте її, чи не розсердилася на неї мати якогось хлопця, котрим вона погордувала ще давно у молодості. Мені падає, що та жінка щось сказала недобре на її адресу. Якщо пригадає, хай приїде до мене, розкажу, що треба зробити.
Марія вже наступного дня мало не раненько була у подруги і все, що почула, їй виклала. Довго напружували пам’ять, намагаючись згадати молодість – разом дівували – і ніяк не могли нічого згадати.
– Виймай-но альбоми, може, яка фотографія щось підкаже, – сказала Марія.
Гортаючи альбоми, поринули у спомини, і тут натрапили на весілля сільської дівчини, в якої Неля була за старшу дружку. Марія аж зойкнула:
– Нелю! Пам’ятаєш, як Микола Наталки Прокопихи, її ще чомусь не любили сільські жінки, хотів тебе поцілувати, коли співали “нехай сват поцілує старшу дружку”, а ти йому відмовила?
– Ні, щось не пригадую...
– Ну, як не пригадуєш? Всі тоді на вас зглядалися, а ти відвернулася від нього і ще сказала: “Не поцілуєш”. Ото Прокопиха, мені мама потім казала, прошипіла за столом: “Сина мого гидується, то щоб її більше ніхто не цілував”.
– Маню, не може такого бути.
– Не знаю, може чи ні, але мама мені таке справді говорила, але я тому не надала ніякого значення: щоб тебе, красуню, та ніхто не поцілував. Треба таки їхати до тієї жінки.
Неля віднікувалася, нащо це їй на старість. Маня вмовила. А через рік вони обоє, коли були в обласному центрі, де випадково зустріли... Толіка. Тепер уже Анатолія Івановича, інтелігентного вдівця, професора інституту, в якому колись навчалися. Виявилося, що він теж пам’ятав розумницю-Нелю, яка йому подобалася, але до якої чомусь не наважився залицятися. Недовго довелося чекати, як Неля переїхала до свого Анатолія. Хоча тепер з подругою зустрічалася рідше, зате зрозуміла, що Маня для неї – найрідніша душа.
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
