Дітки пішли за лепехою і втонули

Зелені свята принесли чорну тугу у родину Дроздиків з села Фаринки Камінь-Каширського району. Перед Трійцею за лепехою до місцевої копанки, з-поміж безлічі інших дітей, пішли й рідні братик з сестричкою Василько та Аліна. Хлопчику ось-ось мало виповнитися дев’ять, дівчинці було майже десять років. Додому вони не повернулися.

 

Крику про допомогу ніхто не чув

Невимовне горе дуже підкосило молодих батьків. Кожен, хто чув про біду Дроздиків, – знайомий і чужий – не стримує сліз. Важко знайти слова, щоб в дні такої скорботи постукати у їхні двері. Бо навіть найщиріше співчуття не гоїть відкриту рану на серці. Діточок не повернути…
На Поліссі здавна існує традиція у переддень Зелених свят прикрашати оселю лепехою. У Фаринках нарізати аїру можна в різних місцях. Та чомусь діти завше юрмляться на лужку в центрі села, навпроти школи. Тим більше тепер, коли посеред луків вирили копанку.
У сільраді в Пнівному, куди належить і згадане село, пояснили: місцевість там дуже болотиста. Особливо навесні, коли тануть сніги, а потім йдуть дощі, не тільки той лужок, а й людські обійстя дуже підтоплює. Тому місцевий житель звернувся з проханням дозволити йому вирити ставочок, щоб воду стягувало, –  поглибити канаву, яка раніше там була. Так кілька місяців тому й з’явилася необгороджена копанка. Вона справді невелика – має площу десь п’ятнадцять на двадцять метрів. Глибина, кажуть, до півтора метра.
Навколо після травневих гроз добре хлюпає під ногами, не всюди пройдеш без гумових чобіт. Там стільки лепехи – просто зелене море! І не треба за нею йти вглиб – аїр густими заростями розкинувся неподалік дороги, у цілком безпечному для дітлахів місці. Не дивно, що й цієї весни, як завжди перед Зеленими святами, хлоп’ята та дівчатка, наче горобці, висипали на луг.
Повторюсь: тут центр села. Лужок добре видно з вікон місцевої початкової школи. За якусь сотню-другу метрів – і магазин. Тим більше, на суботу припало ще одне свято – травневого Миколая. Тож було тут дуже людно! Але дитячого крику про допомогу ніхто не чув.

Тато пірнув і натрапив на тільце доні

Дроздики теж готувалися до свята. Мама Алла нарізала кілька салатів, розлила холодець, смачне желе (бо ж діти так його любили!). У мисці сходив хліб. Було вже добре по обіді, коли Алінка та Василько попросили в неї дозволу піти на луг, щоб насмикати лепехи.
– Кажу: “Дітки, почекайте п’ятнадцять хвилин. Зараз поставлю хліб в піч і підемо разом. Ще й Богданчика візьмемо”, – пригадує мама Алла Олександрівна. – Це наш найменшенький синочок – йому два рочки, він в обід спав. Але діти дуже просилися – і я їх відпустила. Богданчик невдовзі прокинувся. Я поставила хліб у піч, синочка одягнула й ми пішли шукати Аліну з Васильком.
Жінка пригадує, що обійшла луг й до ставка заглядала, чи, бува, її діти не там сидять. Але нічого підозрілого не помітила.
– Як тоді не побачила їхньої одежі? – плаче згорьована мати. – Мене наче сила яка відвела. Бо я ж була не сама, з Богданчиком. Не вагаючись, у воду скочила б, а найменшенький поліз би за мною. Могло бути ще два трупи.
Алла розпитала у школярів, які рвали лепеху, чи не бачили її сина та доньку. Ті сказали, що Дроздики були, аїру нарвали й вже збиралися йти додому. Тож мати повернулася в хату. Стривожена, вона оббігала усіх сусідів, знайомих. Може, десь забалакалися-загралися? До останнього не вірила, що сталася біда.  Потім в око впав незнайомий білий бус – і в жінки з’явилася думка, що малечу могли... вкрасти. Вона зателефонувала братові у Камінь-Каширський, аби той біг у міліцію. Тим часом знову, вже з чоловіком, побігла до ставка.
– Коли вдруге піднялася на вал біля копанки, в грудях затерпло. Дивлюся, лежать синові шорти і теніска. Мені стало погано. Я зрозуміла: все, його нема… – сльози не дають жінці договорити.
Чоловік Валерій розповідає, що Алінині тапочки стояли акуратно, а Василькові валялися так, наче він їх скидав на ходу. Видно чекав, чекав на сестру. Тоді зрозумів, що сталася біда. Пішов, нікому не сказавши, і сам у воду скочив.
Валерій пірнув углиб. Вже за якусь мить він натрапив... на тільце доньки. Від того був у страшному шоці і не зміг Алінку дістати. Тож дружина побігла до магазину кликати людей.
– Наша хата неподалік, я бачила, як мати-батько прийшли, як діток виймали, – розповідає Тетяна Величко. – Це було десь близько восьмої вечора. Алла не кричала – вовчицею вила за дітьми. Так страшно було. На той галас збіглося усе село.

Нещастя пророчили віщі сни

Першою знайшли дівчинку, десь за півгодини – і братика. Поховали їх у спільній могилі на кладовищі у Пнівному на Трійцю. Велелюдну процесію супроводжувала “швидка”. Мама якось трималася, бо її добре “накачали” заспокійливим. А тато усю дорогу непритомнів.
Жінка показує фотографії загиблих діток. Зі знімків усміхаються два сонечка. Не віриться, що їх уже немає серед живих.
– Ви знаєте, за два дні до трагедії Василькове фото ні з того, ні з сього впало зі стіни, – пригадує Алла Олександрівна. – У четвер діти прийшли зі школи. У кімнаті була я і Аліна, а Вася десь вийшов. Я обертаюся, бачу – портрет сповзає зі стіни і падає сам по собі (цвях залишився). Тоді відразу подумала: щось має недобре бути. Але я раму склеїла і повісила фото назад. А в суботу таке сталося.
Рідні кажуть, що вже за тиждень до трагедії не мали спокою. Комусь снилися віщі сни – що Дроздики поставили на подвір’ї дві хати, готуються до великого торжества. Комусь – що треба взяти дві квітки. Були в неділю і квіти, і гостина. Тільки подія зібрала усіх дуже сумна...
– Як двох всюди ходили, так і пішли разом від нас навіки, – плаче мама. – Ще тепер ось таке згадала. Десь тиждень тому сиділи вони вдвох на кухні, а я картоплю терла. Раптом Алінка питається: “Мамо, а як ми умремо, ви будете за нами плакати?” Я як схоплюся! Кажу: “Що ти таке говориш? Як я житиму без вас?”
Дні минають, а перед очима всміхаються Василько та Алінка. Мати чекає їх зі школи. Обідня пора – виглядає за вікно, чи, бува, не повертаються з уроків. Розум констатує: дітей вже нема. А душа кричить і плаче, не відпускаючи спогади...
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото автора
Колектив редакції “Вісник+К” висловлює щире співчуття родині Дроздиків з приводу тяжкої втрати. Розділяємо Ваш біль, сумуємо разом з Вами.

• Нравится
•