Рівнянка перемогла російських боксерок
З посмішкою й у боксі легше
Для малої Іванки авторитетом в дитинстві був старший на дев’ять років брат Сергій. Він дуже любив спорт, займався в різних гуртках, а молодша сестра з захопленням спостерігала за його тренуваннями. “Я росла хлопчурницею. Залюбки грала у футбол та бігала вулицями разом з хлопчаками”, – сміється дівчина. В школі деякий час займалась волейболом, а коли побачила оголошення про набір на курси дзюдо, вирішила спробувати себе у боротьбі. Це було в сьомому класі. Батьки зі здивуванням сприйняли бажання доньки, а коли дитина отримала кілька важких травм, взагалі заборонили займатися таким небезпечним спортом.
– Вдома зі мною сварилися, я часто не ходила на уроки, бо була або на змаганнях, або в лікарні. Та старший брат підтримував, мовляв, батьки посварять та й забудуть, а ти дзюдо не кидай. Коли почала завойовувати призові місця на міжнародних змаганнях, конфлікти зникли. Я чемпіонка України з дзюдо серед кадетів, згодом виборола третє місце на чем-піонаті України. В 15 років отримала звання майстра спорту, – розповідає Іванка.
Та перемоги давались дорогою ціною. Через численні травми лікарі забороняли школярці займатися спортом. Маючи неповний відрив м’яза на нозі, не могла навіть бігати. Лікувалась-лікувалась, а тоді вирішила зайнятись… боксом. Перекваліфікуватись із борця в боксерку було нелегко.
– Здавалося, я все знаю у дзюдо й сама можу когось вчити, а тут по-новому треба відпрацьовувати кожен удар, міняти техніку. Відчувала себе першокласницею, але було цікаво, – зізнається дівчина.
Швидкій адаптації юнка завдячує своєму нинішньому тренеру Олександру Мартиненку. Олександр Віталійович посміхається на ці слова й зауважує, що тренувати дівчат справа нелегка: “До хлопців можна крикнути, а тут розплачеться, що важко, і починаєш її жаліти, а навантажень же зменшувати не можна. Ми тільки нещодавно відновили здоров’я Іванки після дзюдо, забули про травми”.
Дівчина тепло відгукується про лікаря-реабілітолога Людмилу Азовцеву. “Всі медики відмовляють мене від спорту, а вона навпаки заспокоювала, мовляв, не переживай, все буде добре, найбільші перемоги ще попереду. Людмила Петрівна робить мені масажі, призначає різноманітні процедури, допомагає долати біль,” – каже юна спортсменка.
З посмішкою й у боксі легше
Тренер Іванки Олександр Мартиненко пишається своєю вихованкою, яка за досить короткий термін занять змогла досягти значних результатів. Щодня вона тренується по чотири години. Це й кроси, підтягування, різні фізичні навантаження. Підйом о шостій ранку.
– Іноді так хочеться поспати й викинути будильник, але розумію, що зробивши для себе поблажку один раз, лінуватимусь далі. Тому зіскакую з ліжка й мчу в спортивний зал, – говорить Іванка.
Минулого року виконала норматив майстра спорту міжнародного класу і виборола друге місце на чемпіонаті Європи, поступившись перемогою турецьким спортсменкам. За це вони від Туреччини одержали 75 тисяч доларів(!), а Україна спромоглася заплатити Іванці лише 3 тисячі 200 гривень. Прикро, що наша держава не приділяє належної уваги розвитку спорту. Іванка навіть не має де тренуватися. Знайомі дозволили проводити заняття в приватному спортивному комплексі за символічну плату.
– Ніхто не говорить про великі заробітки, але хотілося б, щоб чиновники хоч якось нас підтримали. Потрібно їхати на змагання за кордон, але коштів держава не виділяє. Ходимо по спонсорах, просимо гроші, докладаємо свої і їдемо відстоювати честь України. Спортсмени з інших країн сміються з нас, що ми, маючи мізерну зарплату, ще з неї викроюємо гроші на поїздки, – зізнається тренер.
Іванка встигає здобувати професійну освіту в Рівненському державному гуманітарному університеті та брати участь у змаганнях. В її кімнаті чимало нагород та кубків. А найбільшою мрією рівненської спортсменки є участь в олімпійських іграх.
Руслана ТАТАРИН,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
