Поліські робінзони сім років живуть у лісі
Сірики створюють родовий маєток у лісі
Замість ванни у них є ставок, замість телевізора – постійне спілкування з природою. Вони не п’яниці і не бомжі, а, навпаки, ведуть здоровий спосіб життя – навіть взимку купаються в ополонці, наполегливо та важко працюють, щоб у лісовій пущі створити родовий маєток. Вирощують квіти та висаджують фруктові дерева. Свій спосіб життя вони нікому не нав’язують. Старший син, 21-річний Тимофій, залишив батьків і повернувся в Житомир. Зараз з ними живе молодший – 11-літній Степан.
До житла поліських робінзонів добиралися пішки, залишивши машину на дорозі. Їхнє поселення видно здалеку. На узліссі, між деревами, привертає увагу вросла в землю глиняна хатинка, вкрита очеретом та жердинами, поряд двоповерхова художня майстерня, вікна якої дивляться в небо. Несподівано, ніби з-під землі, з’явився босоногий хлопчик з довгим волоссям, схожий на казкового Мауглі, який сказав, що його звати Степан. З хижки, привітно посміхаючись, вийшли господарі – Василь Сірик з дружиною Вікторією. Відразу зав’язалася невимушена розмова, яку продовжили в мазанці. В їхній хатинці підлога встелена сіном, пахне травами і дуже тепло від металевої буржуйки.
– Останнім часом ми охоче спілкуємося з журналістами, – говорить лісовий Робінзон, – хочемо розповісти людям про зовсім інший спосіб життя. Наша головна ідея – створити родове помістя. Назва походить від слова “родина”. Адже колись у таких маєтках народжували і виховували дітей. Може, наш приклад ще когось надихне.
– Ми жили в Житомирі, за фахом художники-керамісти, – приєднується до розмови Вікторія Сірик. – Нам пропонували роботу і житло в Пітері. У Москву Василя запрошували головним художником в театр. Він намалював цікаві ілюстрації до Біблії, які добре оцінили фахівці. Кликали працювати і в Німеччину та Чехію. Але ми вже обрали свій власний шлях. Адже на будь-якій роботі людина від когось залежна.
Василь Сірик пояснює, чому вибрали саме село Стрибіж. Це батьківщина його діда, і звідси його, як куркуля, вивезли у 1932 році у Сибір, а він просто був добрим господарем.
– Звернулися в сільську раду, і нам надали в оренду цю непридатну для обробітку землю, – розповідає пан Василь. – Адже мій батько все життя хотів повернутися в рідні краї, і вийшло так, що я реалізував його мрію. На цьому піщаному грунті навіть трава не росла. Тут я став архітектором, садівником, землеробом та пасічником. Все навчився робити.
Спочатку місцеві селяни придивлялися до них і ставилися з недовірою, мовляв, приїхали якісь дачники. Але коли Сірики перезимували і знову взялися весною до роботи, то стали їх поважати.
Відмовилися від цукру та хліба
Вони вже заклали великий ботанічний сад, висадили понад 300 різноманітних та екзотичних дерев та кущів. Щоб якось збагатити землю, Василь щодня тачкою возить гній на клумби та грядки зі старої розваленої конюшні. Коли чистили озеро, то мул з дна висипали на город. У двох теплицях вирощують помідори та різноманітну зелень. В льосі зберігають запаси овочів, фруктів та бочки з березовим соком.
– Раніше я пекла хліб з жит-нього борошна, але збираємося перейти на сироїдіння: горіхи, мед, пророщені зерна. Адже це енергетично набагато корисніша їжа. А від варених продуктів людина частіше хворіє, – ділиться своїми міркуваннями Вікторія Сірик. – Тому від хліба та цукру ми вже відмовилися.
Гостинні господарі і нас почастували березовим соком та пророщеним соняшниковим насінням. Скажу відверто, на таких харчах я б довго не протягнув.
– Ми дуже багато встигаємо зробити за день, – усміхається жінка, – адже тут час зовсім по-іншому йде. Прокидаємося ще перед сходом сонця, тільки зажевріє. Дуже важливо цей момент не проспати, адже тоді відбувається найбільший викид енергії.
– Ми не тільки облаштовуємо свій маєток, ще є час для творчості. Зараз працюю над серією картин “Поліське весілля”. – Художник показує свої оригінальні роботи, які просто випромінюють позитивну енергію.
Але навіть на таке невибагливе існування потрібні якісь кошти. Цікавлюся, за рахунок чого вони живуть?
– Громадським транспортом ми не користуємося, за комунальні послуги не платимо, тому й грошові витрати у нас мінімальні, – пояснює господиня. – Але щоб заробити, продаю в Житомирі на Михайлівській вулиці власноруч виготовлені обереги та ляльки-мотанки. Один раз на місяць буваю в місті. А Василь ще рідше. Для зв’язку зі світом у нас є мобільний телефон, який ми включаємо один раз на день. Щодо інформації про події в Україні та світі, то вона переважно негативна. Для чого її слухати і знати? Та й більшість газет ніби запрограмовані на негатив. А згідно з космічними законами, чим більше про таке писати, тим більше його буде у житті.
Нашу розмову дуже уважно слухав 11-річний Степан. Запитую, як йому живеться в лісі? Адже для дітей важливе спілкування з однолітками. Хлопчик пояснив, що йому подобається в їхньому родовому маєтку.
– Досить цікава ситуація склалася з навчанням нашого молодшого сина, – продовжує Василь Сірик. – Коли по телебаченню показали сюжет про нашу родину, то освітянські чиновники забили на сполох: чому Степан не ходить до школи. Очевидно, в Україні решта дітей відвідує навчальні заклади, тільки одна наша дитина не вчиться. До нас приїжджала спеціальна комісія з десяти людей: лікар-психіатр, чиновники від освіти і представники влади. Ми спілкувалися з ними кілька годин. Мені здається, знайшли спільну мову. Домовилися, що Степан буде навчатися екстерном в місцевій школі. Його зарахували в третій клас. Він багато читає, найбільше любить різноманітні енциклопедії. А виросте, то обере свій шлях. Наш старший син Тимофій в місті, працює маляром, придбав собі комп’ютер та мопед.
На перший погляд, Сірики здаються диваками, а поспілкувавшись з ними, переконалися – досить цікаві та самобутні люди, просто не такі, як ми всі. Намагаються жити в гармонії з собою, оточуючим світом та природою.
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
