Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-18«Лучше німецька палка, ніж совєцкій карандаш»
Десь так раз в місяць до нашого села із Ічні бричкою приїжджав представник окупаційної влади, якого супроводжував кучер-перекладач й озброєний солдат. Його зовнішність нагадувала чомусь сільського вчителя у військовій формі. А ще він завжди мав при собі палицю. Перевіривши, як ідуть господарські справи, їхав із села до райцентру.
Одного разу дорогою йому на очі потрапив дід Петро Гмиря, який був напідпитку. Отоді він його добряче вгрів тією палицею нижче спини. Пияцтво й самогоноваріння окупаційна влада вважала великим порушенням суспільного порядку й відповідно за це карала. Тоді говорили, що дід навіть легко відбувся. І ще довго після війни люди пригадували, як він тоді сказав: “Лучше німецька палка, ніж совєцкій карандаш”. Видно, добре запам’ятав, коли його мало не розкуркулила радянська влада. Дід за цей афоризм дорого розплатився, коли повернулася “рідна влада”. Ще не розвіявся дим від польових кухонь “армії-визволительки”, як діда забрали з села надовго.
Лютою і ранньою була зима 1941 року. Бувало, що завірюха намітала снігу аж до стріхи, що й на вулицю не вийти. Доводилось вночі справляти нужду в німецьку каску. Якось такого морозного дня, коли я блаженствував на теплій печі, до хати зайшло двоє людей: отой районний начальник-німець зі своїм ординарцем. В останнього, крім зброї, був ще великий шкіряний портфель. Старший німець дав зрозуміти, що хоче нагрітися й перекусити тим, що має із собою. Він підійшов до печі і простягнув мені руку, в якій я побачив напівживого горобця. Присипавши пташку теплим просом, яке було на печі, я почав співати пісню про партизанів. Німець, зачувши слово “партизан”, посміхнувся.
Роздобрівши від тепла і їжі (ковбаса запахла на всю хату), розсівшись на лаві, заохочував мене, щоб я і далі смішив його. Горобець теж відігрівся й почав цвірінькати, літаючи по хаті. Тоді німець подав мені якусь плитку в яскравій обгортці – це був шоколад, якого я ніколи не куштував. Коли гості пішли з хати, баба Наталка сказала, що цей німець добра людина.
Більше він ніколи до нас не заходив, хоча в селі бував не раз.
Цієї зими трапилася ще одна важлива подія: із полону повернувся двоюрідний брат мого батька Олексій Кужель. Він був однокласником тітки Наді. Жив у сусідньому селі Гмирянці й прийшов до нас провідати поранену однокласницю, до якої мав більш як дружні почуття. Ще під час окупації вони побралися. Весілля справили наступної зими. Воно мені запам’яталося тим, що хтось сани молодого витягнув аж на стріху нашої хати.
Правда, тоді дядько Олексій нічого не розказував про фронт. Лише коли ми святкували 40 років Перемоги, він розповів нам про ті події. Дядько Олексій тоді був директором школи у Боголюбах, що біля Луцька (сюди потрапив після війни). Я вперше, коли прийшов його привітати, побачив на парадному костюмі багато бойових нагород, що аж вигукнув:
– Лукич, та Ви справжній герой!
– Герої лежать понад дорогами, – почув тоді від нього.
– Як це розуміти? – перепитав у дядька.
Володимир БОЙКО
Далі буде
| Comments: |
