Молодий чоловік помер у Турійській лікарні
Безмірне материнське горе...
Неможливо словами передати той біль і тугу, які витали в хаті батьків Віктора. Вони не оговталися від горя і навряд чи зможуть найближчим часом. Раїса Адамівна тремтячими руками гортає копію медичної картки сина і через силу розказує про ті трагічні дні. Сльози їй застилають очі, вони, як град, котяться по щоках і, ніби протестуючи, розмивають напис “о 12.20 хворий помер”...
Віктор завжди був активним, веселим і життєрадісним. З вигляду не хлопець, а дуб. Шкільні секції баскетболу, футболу – нічого не пропускав. Що у нього проблеми із серцем, дізналися випадково – мав іти в армію і проходив комплексне обстеження. В обласній лікарні Віктору діагностували вроджений синдром Вольф-Паркінсона-Уайта і попередили: нічого страшного, але, якщо будуть часті приступи аритмії, доведеться зробити операцію. (Аби не заглиблюватися у медичні терміни, простіше кажучи: подібна вада спричиняє порушення ритму роботи серця – до 240 ударів при нормі 60-75, тобто напади пароксизмальної тахікардії).
– Сина навіть в армію з цим діагнозом хотіли брати, – тихо, як на сповіді, розказує Раїса Адамівна. – Але знаєте, як то буває. Нам підказали, що треба пожалітися про нічні приступи аритмії – і його комісують. До цього часу ми про його хворобу навіть не чули. Він вивчився на електрика, працював, одружився, внучка нам з Любою подарували. Навіть у лікарні ніколи не лежав. Але в листопаді минулого року Вітя пережив перший, дуже важкий, приступ аритмії. В лікарню його тоді несли. Але чергував терапевт, Вікторові вкололи якісь препарати, він полежав кілька днів і пішов додому. Живий! Хто ж знав, що через кілька місяців мій синочок помре від набагато слабшого приступу!
У ніч з 12-го на 13-те лютого Віктор Поварчук знову відчув себе погано. Краплі валокардіну полегшення не принесли, і вони з дружиною поїхали у Турійську райлікарню. У приймальному відділенні, як розпо-відає Раїса Адамівна, довелося понервуватися: довго чекали, поки підійде черговий лікар, поки на хворого заведуть карточку і нарешті почнуть лікувати. Змученого Віктора поклали у терапевтичне відділення, а його дружина помчала за рятівними медикаментами, які прописав лікар. Було близько другої години ночі.
– Серед виписаних препаратів: платифілін, корглікон, аритміл, тіатриазолін та мілдронат – у цілодобовій аптеці були тільки два останніх, – продовжує Раїса Адамівна. – Невістка почала допитуватися у медсестри, що ж робити із рештою, може, вони край необхідні? Але у відповідь почула: “Так і буде”. Десь о 8.20 ранку прийшов лікар, наказав невістці докупити решту препаратів, сказав, що в сина вже все добре – і здав зміну. Про те, що приступ минув, обрадував і мого чоловіка, якого зустрів того дня на вулиці. Звідки ж ми знали, що він нікому не розповів про важкий стан нашого сина?! Ближче до обіду Віті почали робити кардіограму, а невістка поїхала шукати по міських аптеках ліки, яких бракувало. Він ще їй підморгнув, коли вона йшла... (гірко плаче – авт.) Сусіди по палаті розказували, що після того він вставав, ходив, просив покликати когось, бо ставало гірше, і нарешті впав, як підкошений. Поки лікарі збіглися на крик, поки шукали по всій лікарні якогось укола в серце – він і вмер.
«Не для преси» кажуть: міг би жити
На моє прохання прокоментувати трагічну подію у Турійській райлікарні, заступник головного лікаря по медичній частині терапевт Ярослав Кафка повідомив, що “така раптова смерть при синдромі Вольф-Паркінсона-Уайта однозначно буває”:
– Але коли ми проводили службовий розбір по цій трагедії, прийшли до висновку, що стан хворого був частково недооцінений лікарем. Степану Колбасюку виписали догану за те, що не викликав ургентного терапевта. Тим більше, я тієї суботи спеціально приходив у лікарню до хворого із таким самим синдромом – чому ж родичі хлопця мені нічого не сказали?
А бідна дружина Віктора, бачте, так і не допетрала, що в цій лікарні терапевтів та кардіологів треба самим відловлювати і тягнути до постелі хворого. Бо черговий лікар-окуліст вирішив, що тахікардія – то щось не варте уваги?
Степан Колбасюк, на долю якого тепер припадають звинувачення у недогляді, уже поважного віку. І “той хлопчисько, який помер навіть не на моїй зміні”, змусив лікаря, за його ж словами, “важко це все пережити”. При цьому він не відчуває своєї вини, бо впевнений – все зробив правильно.
– Коли він поступив, я його тричі слухав, – розповідає лікар. – Серцебиття – 94 удари за хвилину. Це не є загрозою для життя. Зранку перевірив – стан задовільний. Препарати назначав відповідно до попередніх рекомендацій нашого кардіолога. Навіщо ж мені було ще когось викликати? Коли хлопець помер, ми підняли його карточку. Він з 18 років знав про ваду серця і нічого з рекомендованих йому кроворозріджуючих препаратів жодного разу не приймав! А ще працював на важкій роботі. От і результат.
На жаль, під час розмови зі Степаном Семеновичем так і залишилося відкритим питання щодо невведених вчасно препаратів. Мовляв, він про це навіть і не знав. І тут таки пред’явив претензії до дружини Віктора Люби: чому це вона тоді не підійшла до нього і не повідомила, що не все купила? До речі, а медсестра тоді навіщо?
У свідоцтві про смерть зазначено, що Віктор Поварчук помер від тромбоеболії легеневої артерії – тобто сумнозвісного тромба. Але варто погортати будь-яку медичну енциклопедію і почитати, що “тривалий приступ аритмії може призвести до утворення тромбів”, як відразу напрошується висновок. Чоловіку з двох годин ночі до 12-ї дня так і не зняли приступ? У цілодобовій аптеці не було ліків? Але, вибачте, він же не у чистому полі лежав, а в лікарні, де існує “ургентна полка” і запас життєво необхідних препаратів!
Обласний кардіолог Сергій Саламатін довго гортав медичну картку Віктора Поварчука, вивчав листок лікарських призначень. Спочатку дивувався, потім почав супитися:
– Серед усіх препаратів, які тут зазначені, єдиний дієвий лише аритміл, – тлумачить Сергій Дмитрович. – Чи він вводився – я сказати вам не можу, бо тут стоїть тільки підпис медсестри і вказана всього одна таблетка. Але це дуже мала і недієва доза для зняття нападу. Це по-перше. А по-друге, людей із таким діагнозом потрібно лікувати в умовах реанімаційного відділення, а не в терапії. Бо за хворим, якому вводять ліки для зняття аритмічного приступу, повинні технічно спостерігати. А ритм і серцебиття у нас навіть допотопні апарати показують. Якщо ліки не діють, або й, навпаки, людині стає настільки погано, що, грубо кажучи, зупиняється серце, тоді реаніматолог повинен скористатися дефібрилятором. Розряд електричного струму при своєчасному застосуванні, як правило, “заводить” серце і автоматично знімає аритмію. Тільки ж лікування не розпочинають відразу з електроструму...
Лікарі-кардіологи, терапевти на рівні Луцька та області, до яких теж зверталася за консультацією, натякали, звісно ж, “не для преси”, що сучасна медицина досягла того рівня, при якому хворі із такою вадою серця передчасно вже не вмирають. Мовляв, є достатньо препаратів, які знімають приступи тахікардії, та й оперування є безкровним і порівняно нескладним. Про те саме обмовився і начмед Турійської районної лікарні, коли розповідав, що буквально вдень, перед Віктором Поварчуком, до нього поступив молодий пацієнт із таким же синдромом, але складнішим приступом. І він, Слава Богу, живий! Пощастило із лікарем?
***
Дізнавшись про раптову смерть Віктора Поварчука, його друзі розмістили некролог у Турійській районній газеті “Народне слово”. На другій сторінці того ж номера газети розміщена величезна стаття, підписана головним лікарем райлікарні Петром Мельничуком. Хвалебна. А від одного речення і у самої серце стислося, немов у лещатах: “У нашій лікарні поліпшилося медикаментозне забезпечення хворих”...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
