Хто отримав перемогу у Другій світовій війні,
У першому ряду зліва направо: прем’єр-міністр Англії ЧЕРЧИЛЛЬ, президент США РУЗВЕЛЬТ і вождь народів Сталін
Одним – паради й привілеї, іншим – гранчак горілки
Пригадую, як у 90-х роках напередодні 9 травня, коли з екранів телевізора, як завжди у ці дні, весь час говорили про героїзм радянських воїнів і перемогу над фашизмом, дитина-школяр запитала: “Чому переможці живуть гірше, ніж німці, які програли війну, чому наші ветерани так бідують?” Це було приголомшливе запитання, бо ми у свій час про це не задумувалися. Не дивно – й уявлення не мали, як живуть німці, а у нас, як пропагували, життя було найщасливішим.
А відповідь на запитання дитини дуже проста: українці не були переможцями у цій війні. Одні окупанти витіснили з України інших окупантів, на жаль, частина українців, яких забрали до червоної армії, стала заручницею самопоневолення.
Радянський Союз аж ніяк не був вітчизною як для східних українців, які знали, що таке російська імперія і “страна совєтов”, а тим більше для західних, які за півтора роки зрозуміли, ким є північні сусіди. З розповідей ветеранів знаємо, як забирали “визволителі” до війська чоловіків із визволеної території і як відправляли їх на передову, ставлячи позаду них шеренгою спецзагони, які строчили по червоноармійцях з автоматів на випадок, якщо ті відступали. За багато років святкування перемоги не пригадаю жодного випадку, щоб бодай когось із ветеранів мого села, серед яких було і три мої рідні дядьки, запросили на парад до столиці чи хоча б запропонували якусь путівку на відпочинок. Усі вони за мізерну платню проішачили у колгоспі, відзначаючи Свято Перемоги лише чаркою після чергової промови місцевого керівника про їхні “великі заслуги у завоюванні для нас мирного, щасливого життя”. А коли ідуть із життя – від держави навіть віночка на могилі нема. Та що там говорити, наші ветерани досі стоять на черзі за житлом!
У 1945 році усім світом перемогли фашизм, але інший тоталітарний режим, аналогічний цьому, комунізм залишився непереможним. Закрилися концтабори в Освенціумі й Майданеку, зате ешелонами українців відправляли у сибірські й далекосхідні концтабори. Бо “визволителі” заходилися наводити свої порядки, нічим не кращі, які були при “німецьких окупантах”.
Мільйони жертв заради загарбання чужих земель
Чому в Радянському Союзі так неохоче говорили про Другу світову війну й мало не із захопленням про Велику Вітчизняну (зараз спостерігається та сама тенденція, яка знову нав’язується Кремлем)? Тому що провокаторами Другої світової були самі совєти й починати розмову треба з нападу СРСР на Фінляндію. А ще треба було говорити про роль союзників та визнати, що без 11 мільярдів американських доларів й величезної допомоги США виграти її було б неможливо. Тому що Сталін робив усе можливе, аби союзники не відкрили другий фронт на Балканах, а лише в Нормандії. Тому що закінчитися ця війна могла ще у 1943 році, що врятувало б мільйони життів, але Кремль був найбільшим противником цього і його шпигуни робили все, щоб добитися капітуляції Німеччини. Совєтам потрібна була капітуляція Німеччини, щоб зайти в Європу переможцями й отримати чи не половину її території. Ялтинські домовленості – найганебніші, найпідліші за всю історію міжнародної політики – допомогли в цьому. Більше того, союзники зробили усе, аби в Берлін першими ступили радянські війська – так хотів дядько Йосип. Генерал Патон був під самою Прагою, а генерал Бредні недалеко від Берліна. Тоді вони одержали наказ не брати ці міста, щоб першими сюди зайшли червоні.
Цьому дуже сприяв президент США Рузвельт, якого посадили на цей пост п’ята колона і єврейські банкіри (вічна п’ята колона і зараз колошматить Україну), який ніколи не брав із собою на різні наради міністра закордонних справ Гола, противника Московщини, зате його скрізь супроводжували всього-на-всього радники Гопкінс та Гіс. Вони разом із дуже хворим Рузвельтом були і на ялтинській нараді. У 1949 році, коли Гіса піймали на гарячому, як московського шпигуна, й судили, він на суді розважливо заявив: “Не буде моєю не скромністю, а радше відвертістю сказати, що я допоміг у деякій мірі укласти ялтинську угоду”.
А ще треба було загнати червону армію під Японію за три тижні до кінця війни, аби ще й там увірвати ласий шмат поділеного світу. Адже і цю територію з Рузвельтом теж поділили у відсутності англійського прем’єра Черчилля, який пізніше про ялтинську угоду скаже, що це “трагедія величезного розміру”. Сталіну під тиском мафії фактично подарували острів Сахалін, Курильські острови, порт Дейтрон та Порт-Артур, Маньчжурську залізницю, Зовнішню Монголію.
А Велика Вітчизняна війна – це ідеальна ширма, аби показати себе жертвами фашизму, мироносцями, визволителями Європи і тих “братніх республік”, яких нагло загарбали, розподіляючи світ після Другої світової війни. Аби довести, що радянський народ – одне ціле й під керівництвом комуністичної партії – то міць та потуга великої й непереможної імперії, “захисниці” поневолених народів.
Ось така наша перемога у цій війні. Та це аж ніяк не значить, що ми не маємо вшанувати тих, хто загинув у цій м’ясорубці, хто пройшов крізь усі страхіття, хто дожив до наших днів. Це і герої, і жертви Другої світової війни.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
