В дитинстві не мав навіть велосипеда
Юрій Корольчук
– Юрію Степановичу, чи мріяв колись сільський хлопчина із Затурців Локачинського району про те, що керуватиме таким великим та престижним підприємством?
– Я ріс у голодні післявоєнні роки, й моїм найбільшим бажанням було вдосталь насититись. Жили ми сутужно, я навіть дитячого велосипеда не мав. Батько був інвалідом війни, мама часто хворіла. Після служби в армії хотів працювати в нашому радгоспі, щоб допомагати батькам. Але тато був категорично проти, бо хотів, щоб син вступив в університет й вибився в люди. Він й випровадив мене до Рівненського інституту інженерів водного господарства. У селі слово батька – закон, й перечити йому не посмів. Завдяки добрій шкільній підготовці успішно склав вступні іспити й несподівано для себе став студентом. Отримавши диплом, повернувся в рідне село для того, щоб піднімати радгосп. Але, як не дивно, місця там молодому спеціалісту не знайшлося. Тоді пішов в Луцьк, влаштувався на пластмасовий завод. Згодом дізнався, що здається в експлуатацію станція по ремонту автомобілів, й попросився туди.
– До посади директора довго йшли?
– Знаєте, я ніколи не прагнув таких висот. Був і майстром, і головним механіком, і начальником цеху. За два роки був сьомим, хто прийшов на цю посаду. Ніхто не виконував план, а мені доручили змінити ситуацію. За один місяць ми досягли добрих результатів. Згодом мене призначили головним інженером. Думав, на цій посаді до пенсії працюватиму. Але почали будуватися нові станції, робили реконструкції старих об’єктів. У 1988 році мене обрали директором на альтернативній основі. Коли через 4 роки проходять перевибори, працівники знову довіряють мені очолювати колектив.
– Пропрацювавши багато років з автомобілями, вибрали для себе найкращий?
– Без сумніву, це “Мерседес”. Я й сам їжджу на авто цієї марки.
– Колись довелось почути такий жарт, що водій і автоінспектор не можуть жити один без одного. Доводилось давати хабарі “даішникам”?
– Ще коли їздив на батьковому “Запорожці”, то мене часто зупиняли за перевищення швидкості. Ніколи не зізнавався, де працюю, а казав, що я бригадир колгоспу й коли привезу вашому начальнику мішок капусти, все одно відпустите. Завдяки жартам завжди вдавалося залагодити ситуацію. Швидко їздити полюбляю й зараз. Якось, поспішаючи, поїхав на червоне світло. Одразу зупинили. Лишив цим хлопцям гроші на штраф.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– В мене чудова дружина Ганна, яка нині пенсіонерка й дбає про затишок в домі, та діти. Маю трьох синів – Валерія, Олександра, Юрія. Двоє пішли моєю стежкою, а середульший займається бізнесом. Тішуся внучкою – чотирилітньою Соломією, донькою найстаршого сина.
– Юрію Степановичу, Ви людина, яка, окрім основної роботи, має чимало громадських обов’язків. А коли випадає вільна хвилина, як проводите дозвілля?
– Не люблю пасивно відпочивати. За своє життя лише два рази був на курорті. Люблю полювання чи почитати щось цікаве.
– Найкращий подарунок для Вас – це…
– Я не прихильник якихось особливих подарунків, адже ніхто не може гарантувати, що вони від щирого серця. Найбільше ціную те, що заробив власними руками.
– Нещодавно Ви святкували ювілей, “Вісник + К” зичить всього найкращого. Нехай Ваші задуми збуваються.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
