Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16
Перша зима в селі для родини була особлива тим, що поруч із звичними роботами по господарству всі допомагали дідові перевезти з хутора ще й садові дерева, яким на той час уже було 10-20 років. Це дуже важка робота і водночас важлива для сім’ї: хіба можна уявити українську хату без садка? А дід сподівався, що, врятувавши сад, будемо через два роки зі своїм урожаєм. Ще з осені викопали певного розміру ями у новому садку. А коли восени листя з дерев облетіло, обкопали кожне дерево в старому. Як земля замерзла, з допомогою клинів і ваг підривали кожне разом з грудою землі, вантажили його на сани й перевозили на нове місце, де опускали у ями. Весною, коли відтанула земля, деревця вирівнювали, підсипаючи ями землею.
На диво, всі дерева зазеленіли, прижилися і наступної весни зацвіли. Скоро сповниться сімдесят літ, як врятований дідом від колективізації сад живе на новому місці, в той час, як від інших, що залишилися на хуторі, не залишилося й сліду.
На превеликий жаль, нині село вимирає. За останні 36 років у моїй Августівці не народилася жодна дитина. Всі, хто міг, її покинув. Сумно, що кожна третя хата стоїть пусткою. Дивлячись на це, стає моторошно. Що буде з Україною? Невже знову якась орда заполонить наші села, розчинить у собі залишки українства, яке не дуже опирається, аби лише хто кинув якийсь об’їдок зі свого столу. Невже наступить час, коли Шевченка, як нині Гомера, в оригіналі будуть читати одиниці? А влада все бореться за владу...
Мені йшов п’ятий рік, коли розпочалася війна. Запам’яталася майже безкінечна вервечка ешелонів, що рухалися в бік фронту – в напрямку Прилук. Ми, хлопчаки, зграйками вибігали до залізниці, що пролягала за нашим городом, подивитися на “теплушки” з похмурими обличчями бійців, що визирали із вікон та дверей. На платформах під брезентовими полотнищами стояла прихована бойова техніка.
Ні про які новини не могло бути й мови: ні радіо, ні газет – одні суперечливі чутки. Люди жили в постійній тривозі. Знали, що справи на фронтах кепські і рано чи пізно фронт докотиться до нашого села. Це сталося у сонячному вересні, коли біля криниці, з якої ми брали воду, зупинився автомобіль, в кузові якого було з півтора десятка червоноармійців. Зараз, згадуючи ті події, не важко зрозуміти, що то був некерований відступ.
Майже уся наша сім’я зібралася на подвір’ї. Ворожий літак з’явився несподівано. Він летів дуже низько й здавався неймовірно великим. Чорні хрести на крилах, потужне ревіння моторів і кулеметна стрілянина перелякала нас. Усі кинулися до погреба, що був поруч за хатою. Ледь встигли туди заскочити, як почувся вибух. У погребі посипалася земля – і запанувала тиша. Через деякий час почули благальні крики про допомогу. Першою вибігла мама. Повернувшись, сказала, що горить автомобіль і нікого не видно, а під криницею хтось лежить і просить допомогти. Із льоху вийшли усі. Машина горіла, вулиця порожня, а шибки у вікнах вибиті. І тут почали вибухати боєприпаси у кузові. Коли все скінчилося, старші люди підійшли до криниці. Допомагати вже не було кому: хтось загинув відразу, хтось помер від втрати крові, а хто вцілів – втік.
Наступного дня заходилися ховати загиблих. Тільки-но закінчили, як почули гул моторів від центру села і якусь чужу мову. Усі знову порозбігалися по хатах. Наша сім’я кинулася до погреба. Мама, присівши на діжу, притисла мене до грудей...
Володимир БОЙКО
| Comments: |
