На звірофермі вирощують… перли й сапфіри

Ще не забулися ті часи, коли норкові шапки продавалися з-під прилавка і по великому блату. Хоч і немало було на території колишнього Союзу звірогосподарств, але на хутряному ринку відчувався дефіцит. Тож в добротних шапках ходили хіба що владці та начальники різних підрозділів. Для простих смертних знаходились доступніші речі – кролячі вушанки. То тепер український ринок аж рясніє хутром. Притому не найкращої якості. І далеко не вітчизняним. А втім, ще залишилися патріоти, які і справді хочуть, щоб колись прославлена на весь світ хутряна галузь жила.В оренду взяли збанкрутіле господарство
Одне з таких підприємств, де ще з п’ятдесятих років минулого століття почали масово розводити норок, якими торгували далеко за межами України, було сокальське звірогосподарство. Однак, як і інші агроформування, не обминули його сумні дев’яності, коли все почало занепадати, валитися, людей замордували невиплатами зарплат, коли практикувалися бартери...
– Підприємство було оголошено банкрутом. Я на той час працював тут юристом, – розповідає директор ТзОВ “Галичхутро” Василь Муха. – Тож запропонував створити на базі колишнього – орендне. Адже залишилися хороші спеціалісти, генетики, потрібно було лишень зорієнтуватися в ситуації і повернути в правильне русло. Багато хто не вірив, що з цього щось вийде. Нам вдалося переконати ліквідаційну комісію, що можна врятувати господарство. Отак з 2000 року й працюємо. Звичайно, довелося скоротити людей, переглянути підходи до господарювання. Але все ж звіроферму ми зберегли. Коли спочатку було до двох тисяч самок норки, то через кілька літ поголів’я збільшили вдесятеро. Вивчали ринок, віяння моди, адже смаки людей змінюються. Наприклад, тепер маємо аж дев’ять типів норки різного кольору – користуються попитом сапфір, перлова, скандблек, скандбраум, паломіно та інші.
– А вас не страшить, що зараз зими м’які (не враховуючи минулу), тож і хутряних шубок купують менше?
– Мода на хутро була і є. Можливо, модницям більш до вподоби короткі шубки, піджачки, змінилася кольорова гама, але такий одяг купують. Бо, як свідчить статистика, якщо раніше в світі вироблялось 16 мільйонів норкових шкірок в рік, то в 2007 – 52 мільйони. Значить, попит на продукцію є. Коли при Союзі 40 відсотків радянських норкових шкірок йшло на експорт, то тепер одиниці. Тобто ми втратили закордонний ринок. Та й наш рясніє імпортним хутром не найкращої якості. Тож варто задуматись про відродження вітчизняної галузі. Бо якщо в минулому ми мали в Союзі десятки звірогосподарств, то тепер їх в Україні на пальцях можна порахувати.
– Далі робитимете акцент на норках?
– Звичайно. Довговорсих звірів замінили коротковорсими скандинавськими. Кольори найрізноманітніші – від білого, перлового, до чорно-синього, сапфірного. Окрім норок, вирощуємо ще й довговорсих сріблясто-чорних лисиць.
За роки господарювання “Галичхутро” отримало статус племінного заводу. Однак працювати нелегко. Керівник бідкається, що в Україні немає незалежних лабораторій, інституту кормів, який би відповідав нормам звірівництва, немає жодного навчального закладу, який би готував фахівців в цій галузі, одним словом, на звірогосподарства приходять люди некомпетентні. Їх потрібно вчити безпосередньо на підприємстві.
– Сьогодні багато хто захоплюється іноземними спеціалістами. Але і в своїй державі ще залишилися фахівці, які знають толк у звірівництві. У “Галичхутро” зосталися кваліфіковані спеціалісти.
– Чи є дотації на хутровиробництво?
– До 2008 року надходили кошти. Нині немає. Держава нас добряче підвела по кредитах. У 2008 році ми понадіялися на фінансову підтримку, оновили машинний парк аж на три мільйони гривень, але ті високопроцентні кредити ще й зараз відгикуються – сплачуємо аж по шести кредитних лініях. Але якось виборсаємося. Я вже не надіюсь на підмогу – тут аби не заважали. І щоб держава контролювала ціни на добрива, пальне. Бо в нас хаос. Окрім того, що не знаєш по скільки купуватимеш добрива, то ще й ніхто точно не відає, що сіяти, що потрібно? Вважаю, що недопрацьовують держадміністрації, інші державні служби. Хоча вони спритні, коли мова йде про контроль і видачу дозволів. Тут тебе так обсядуть...

Норки люблять і поїсти, і попити, й покупатись
Щоб якось триматися на плаву, “Галичхутро” в перші роки свого господарювання хапалося за різні заробітки: вирощували качок, сіяли зернові, почали розводити худобу. Бо лишень так можна було вижити.
– Ми взяли землю в оренду. Будемо й надалі нарощувати пого-лів’я норок, корів, свиней. Бо тільки за рахунок багатогалузевості можна вижити, поскільки планування в нашій державі нема. І якби не багатогалузевість, ми вже б давно зігнулися. Виходить так: якщо сьогодні зерно дешеве, його можна притримати чи згодувати худобою, бо корови – це молоко. Завжди свіжі гроші будуть за норку. Тобто якщо в одному не поталанить, то виручить інше. Тільки так можна щось вирішувати в сільському господарстві, маючи оборотні кошти. Тоді тільки підприємство буде незалежним і на плаву.
Керівники “Галичхутра” мають намір побудувати власне м’ясопереробне господарство, адже при цьому буде багато відходів з бойні. А це – додатковий корм для норок, в раціон яких входять і субпродукти, і риба. Поки що все це доводиться закуповувати, у спе-ціальному цеху перемелювати і готувати для звірів корм.
На самій звірофермі товариства – чисто. Як повідала головний зоотехнік Надія Ковалик, біля норок потрібно ходити, як біля малих дітей. Влітку, коли велика спека, їх навіть... купають, щоб пухнасті не отримали сонячного удару. А також звірам потрібна свіжа водичка, після їжі вони люблять попити. Спеціаліст зізналася, що кожна самочка може народити понад десять щенят, є й рекорди – по 18. Але вигодовується значно менше.
Головний ветлікар Володимир Шлапак, який трудиться у звірогосподарстві з 1976 року, розповів, що тридцять літ тому на фермі люди добре заробляли. Наприкінці року отримували преміальних по кілька окладів, тому жінки трусилися над кожним щенятком, навіть плакали, якщо якесь здохне. Лікар переконаний, що попит на пушнину буде завжди, як і на золото.
Начальник управління ветеринарної медицини Сокальського району Петро Климчук додав, що сьогодні господарства, які спеціалізуються на вирощуванні звірини, стикнулися з кількома проблемами. Насамперед, це придбання реактивів для щеплення. Ніхто спеціалізовано цим в Україні не займається, кожен самотужки шукає вакцину (її отримують з Росії). Проблема ще й в тому, що не завжди постачальник може гарантувати якість цієї вакцини. Не найкраща й кормова база для звірини. Та навіть попри ці проблеми директор “Галичхутра” каже: аби в державі не заважали працювати...
Марія ДУБУК,
Львівська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•