За штурвалом «Боїнга» – хлопець із поліської глибинки
Валерій МАЛИШ
Вчився у далекому Казахстані
Вперше Валерій ще дитиною підійнявся над землею в старенькому літаку, що курсував від Любешова (де мешкав) до Луцька. Ті дитячі враження не забув. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю подався в Кіровоград у вище льотне училище ци-вільної авіації, але не вистачило балів. Те саме трапилось і на другий рік. Аж тоді зрозумів, що вступали в основному зі столиць діти високопосадовців або з льотних династій. Тому восени того ж року поїхав у далекий Актюбинськ (тепер Казахстан), здав іспити й був зарахований. Після розподілу потрапив у Білорусію.
– До мого Любешова, – каже пан Валерій, – звідти ще ближче, ніж з Києва. Пропрацював до 2002 року. Перший міжнародний політ здійснив ще далекого 1991 року з Могильова до Манчестера. Потім працював певний час у Латвії: наш літак орендував їхній уряд для польотів прем’єр-міністра – доки латиші підготували власних пілотів.
– Але як вас, громадян іншої країни, допустили до високої державної персони?! Спеціальну перевірку проходили?
– Навіть якоїсь попередньої розмови ніхто з нами не проводив! Виходило, що довіряли і так. Нам повідомляли за кілька днів, куди маємо летіти, ми готувалися до рейсу, а перед самим вильотом командир екіпажу доповідав про готовність. Я тоді був ще другим пілотом.
Бачив військовий переворот в Африці
– Командиром екіпажу вперше в Африку полетів, – розповідає Валерій Малиш. – Це була середина дев’яностих. Чесно кажучи, коли туди летіли, то почували себе, як сліпі кошенята в мішку. Вже потім з’ясувалося, що незалежна держава Коморські Острови орендувала в Білорусі ЯК-40 для пасажирських перевезень. До нашого прибуття там був один восьмимісний літачок та ще один – типу аеротаксі, на два пасажири. Ото й уся тамтешня авіація. Та більше їм і не було потрібно. Острови ці (усіх три) вулканічного походження, розташовані в Мозамбіцькій протоці, найбільший, на якому ми і жили в столиці Мороні, – Гранд-Комор – усього 60 км завдовжки та 20 км у найширшому місці. Найдовший рейс: зі столиці до острова Анжуа – приблизно 144 кілометри. Не встигнеш і висоти доброї набрати, як уже посадка. Місцеві жителі в основному користувалися поромом, але він був такий старий і занедбаний, що європейці на нього остерігалися сідати, хіба туристи які, що шукали пригод. Коли працював в Африці, то був свідком військового перевороту. Спочатку було цікаво спостерігати, але потім стало страшнувато. Правда, все швидко скінчилося: вранці в урядовому будинку трохи постріляли, а в обід оголосили нову владу.
– В Україну перебралися чому? Відчули поклик батьківської землі?
– Можливо, й так, але й обставини допомогли. У Мінську наші контракти скінчилися. Навесні 2003 року отримав пропозицію від “Українсько-середземноморських авіаліній”. Товариш київський порадив іти: мовляв, компанія перспективна, розвивається стрімко, набирає екіпаж для А-320. Це найсучасніший, якого випускають спільними зусиллями країни Євросоюзу. Його називають ще аеробусом. Я пройшов успішно відбір і став членом екіпажу. Ну, а щоб трохи відчути різницю, то пересісти з ЯК-40, на якому досі літав, на цей європейський аеробус – все одно що зі старенького розбитого трактора в найгіршому колгоспі на шестисотий “Мерседес”…
– Чому ж тоді поміняли його на “Боїнг”?
– У компанії скінчився термін оренди на А-320. На літаки нижчого класу, що були в ній, переходити я не захотів, а флагман вітчизняних повітряних перевезень компанія “Аеросвіт” проводила тоді якраз відбір для екіпажу “Боїнга-767”. Я знову ж таки успішно подолав і цей конкурс. “Боїнг-767” – це дальномагістральний літак, тобто обслуговує рейси до Нью-Йорка, Торонто, Пекіна, Шанхаю, Бангкоку, Делі.
– Про знаменитий фільм “Екіпаж”, на якому в радянські часи виховували в нас мужність і самовіддачу, яка Ваша думка?
– Безумовно, фільм-видовище і зроблений у цьому плані добре. Але якщо говорити про реальність зображених у ньому подій, то ніякої критики не витримує. Там вигадка від початку до кінця, особливо епізод, коли один із пілотів виходить назовні й щось ремонтує на обшивці…
– Що відчуває пілот за штурвалом такої великої машини так далеко від землі?
– Перш за все впевненість у собі. Людина до всього звикає, в тому числі і до запаморочливої висоти.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
