Біль і сльози однієї чернігівської родини

Спогади лучанина Володимира Бойка, який народився на Чернігівщині, зацікавили нашу газету. Вони – яскраве відображення правдивого життя українців на Cхідній Україні у довоєнні і повоєнні роки. Якби такі спогади написали бодай півсотні українців різних регіонів, то вони стали б найкращим матеріалом для підручника історії нашої держави, коли тут господарювали совєти під орудою Кремля. Думаємо, вони викличуть цікавість і у наших читачів. А можливо, надихнуть багатьох з Вас пройтися дорогами свого життя, увіковічивши його у подібних мемуарах.Як швидко промайнуло життя! З віком все частіше поринаєш у спогади. Найяскравіші, наймиліші вони, коли повертаєшся у далеке дитинство, що промайнуло в маленькому селі на Чернігівщині: дідова хата під соломою, кучугури снігу під самісіньку стріху, перші проліски в лісі, що шумів за нашим городом... Прожиті роки не назвав би легкими. Та попри гіркоту і всі прикрості, дитинство було таке строкате, в ньому стільки прекрасних миттєвостей, цікавих зустрічей, що з радістю прожив би їх знову.
Мій життєвий шлях розпочався з маленького хутірця біля села Августівка. З трьох боків дідову хату обступав ліс, біля хати – великий сад, господарські приміщення. На хуторі було всього шість хат, а тому його мешканці ставилися одне до одного по-родинному: допомагали у важких роботах, ділилися хлібом і сіллю, разом святкували. А до свят тоді ставилися по-особливому.
Колективізація, яку затіяла радянська влада, стала смертним вироком хутірській системі, що була колискою нашої нації. Спочатку людей загнали в колгоспи, відібравши землю, реманент, худобу, а пізніше, на початку літа 1940 року, примусили переселитися в село, до гурту, – його легше контролювати.
Запам’ятався запряжений парою справних коней добротний віз посеред двору, на який родина вантажила хатнє начиння. І коні, і віз не так давно були власністю діда. Тепер він мусив їх випросити у колгоспного начальства, аби перевезти сім’ю з майном на нове подвір’я. Моїм ділом було забрати з собою кота. І ми рушили з двору, де дід Спиридон і баба Наталка починали колись своє сімейне життя, виростили трьох дітей, де вже з’явився на світ і я. Баба плакала, вмостившись зі мною на возі, а дід ішов поряд й правив кіньми, витираючи очі спітнілою рукою й відводячи їх від нас.
Моя родина розпочала нове життя, в якому господар став покірним рабом, а колишні базіки й ледарі – господарями. Що її чекало попереду, ще ніхто не знав.
Дві речі на новому місці справили на мене особливе враження: вітряк, як найвища споруда у селі, і колгоспна кузня. Мій дід працював у теслярській майстерні біля кузні. У літню спекоту я носив йому холодний кисляк у полив’яному глечику та із задоволенням спостерігав, як дід зі своїм підручним збирали колеса до воза, вичиняючи із розпарених ясенових брусків ободи, на які потім натягував залізного обруча. Колесо – непроста річ. Далеко не кожне село могло похвалитися майстром по його виготовленню, якого називали стельмахом. Той майстер не ходив до школи, не вивчав геометрії, але на хлопський розум вмів робити необхідні розрахунки розмірів та деталей колеса й виготовити його в кустарних умовах.
Володимир БОЙКО

• Нравится
•