Індійський щоденник

Підпис відсутній

Підпис відсутній

І всі ми стали мудрі-мудрі…

Ледве вийшли з готелю, як на нас нахлинула неймовірна хвиля шуму столиці. Це просто неможливо передати. І кричить, вищить, гуде, бурчить. А від безперервного руху різних транспортних засобів, народу аж рябіє в очах.


До речі, дуже здивував розмах будівництва. Не лише офісів та житла, а й доріг. В Делі споруджують наземне метро. Де не їдеш, там бачиш потужні бетонні опори, шляхопроводи, станції. А якщо держава будує, значить, має хороші перспективи розвитку.
Першим пунктом нашої зупинки став цілий комплекс індуських храмів. Вони вражають своєю величчю, дивують своєрідною архітектурою. Правда, усі порівняно “молоді”, збудовані після 1947 року, як Індію покинули колонізатори-англійці. Причому зведені за кошти, одержані від пожертвувань. Тобто гроші на їх спорудження держава не виділяла.
Усі храми діючі. Спостерігав, як індуси моляться. Спочатку прикладають праву руку до свого лоба, потім до грудей і до святого місця у храмі. Щось нагадує те, як ми хрестимося. Я б перевів на зрозумілу мову так: мій розум, серце і душа належать тобі, Боже. Але це суто мої здогадки.
В одному з храмів кожному з нас на праву руку пов’язали червоні ниточки. Це як оберіг, талісман, котрий захищає від злих духів. Звичайно ж, поставили на лобі традиційну індійську цяточку. Ми відразу всі стали мудрі-мудрі…
І знову дорога. Це тобі не Європа, де через кожних 10-20 кілометрів придорожнє кафе чи ресторан, туалет. Тут доводилося бігати при потребі в кущі: дівчата – наліво, хлопці – направо. А з їжею перебиватися своїм тормозком. Над усім цим весело підсміювалися, жартували. Подумалося, а в нас хіба кращі умови на шляхах?
Обабіч дороги тягнуться поля. Росте пшениця, гірчиця. А от вигляд сіл просто “вбиває”. Такі вони вбогі, чорні, нещасні. Абсолютно не схожі на наші сільські будівлі. Як на мене, вони скидаються на наші гаражі з плоскими дахами. Дуже часто без вікон. Отакі будівлі, стулені одна до одної, і становлять село. Кругом тих дивних хаток бродить безприв’язна худоба, бігають напівголі діти.
Ніде не видно туалетів. Я запитав у помічника гіда Мукеша, дуже милого, приємного хлопця, де індійці справляють нужду. Він спокійно пояснив: “У полі”. А ще в індійців немає кладовищ. Покійників спалюють і попіл кидають у річку.

Наввипередки… на слонах

Коли приїхали у Джайпур, вже стемніло. Програмою туристичної поїздки передбачалася вечеря у сільському стилі народності раджпутів. І справді, ми напівколом розсілися у плетених стільцях, а навпроти грав національний оркестр з традиційними барабанами. Пізніше з’явилися танцівниці. Ми мляво попивали ром, закушували страшенно пекучими стравами і насолоджувалися мистецтвом.
Таким його можна назвати з великою натяжкою. Видно було, що дівчата чи жіночки дуже стараються, проте усе це схоже на нашу художню самодіяльність. Ми добродушно піджартовували над танцюристами. Та коли хтось із наших побачив, як одна з так званих артистів біля туалету грудьми годувала малятко, стало незручно самим перед собою. Люди в такий спосіб заробляють на прожиття.
Джайпур у перекладі означає рожевий. Вранці тут нас чекали нові захоплення і нові розчарування. З одного боку місто дуже гарне. Але поруч з неповторною архітектурою такий бедлам, така бруднота, вбогість, що не перестаєш дивуватися: як же тут можна жити?
Відразу подалися до двірцевого комплексу форту “Амбер”, де жили магараджі (правителі, князі). Ще біля підніжжя з усіх боків стали насідати торговці сувенірами. Важко передати їхню нав’язливість, безцеремонність, наглість. У сто разів надокучливіші за гедзів у спасівку. На тротуарі сидить юний заклинач змій, грає на сопілці. Наші колеги навперебій його фотографують. Відразу після цього дресирувальник не просить, а вимагає: “Ван долар” (один долар). Дехто робить вигляд, що не чує, інші платять.
Доки стоїмо у черзі, щоб всістися на слонів і піднятися у форт, котрий стоїть на узгірку, знову нас обсіли мухи-продавці. Насилу відбиваємося. До мене пристав хлопець з рідкою борідкою, бо я мав необережність звернути увагу на футболку. Мало не силоміць намагався всунути її мені в руки. Я давав йому три долари, а він хотів чотири. Все ж вийшло по-моєму. Та жалію і досі, що пошкодував отого нещасного долара. Бо в кінці він так жалібно заглянув мені в очі і ламаною російською сказав: “Я студент, учусь”. Відразу не звернув уваги на те благання, бо підійшла черга всідатися на слона, але ті просьби, благальний погляд і досі перед очима. Я ж сам студентом був, вчив трьох синів-студентів, знаю, як трудно. Чому ж так поступив?
…Сідали на слони зі спеціальної платформи, на яку вилазили по східцях. По двоє вмощувалися верхи у спеціальне сидіння і, як справжні магараджі, піднімалися у форт. Прямо на шиї велетня сиділи погоничі. Одні їхали спокійно, дехто намагався лихачити. Обганяли один одного. Скажу відверто, було страшнувато. Бо одні слони йшли вверх, інші – вниз, дорога вузька, веде вгору, тебе постійно колише при ходьбі. А висота ж то до трьох метрів. Слава Богу, обійшлося.
Того дня ми побували також у розкішному парковому комплексі “Рані ка Багх”. Тут знімають танцювальні номери для індійських кінофільмів. Наші жінки одягали національні костюми і фотографувалися.
Два дні ми об’їжджали рожеве місто, знайомилися з його красотами, палацами, музеями. Відвідали також ювелірні і текстильні підприємства. Бо ж цими промислами славиться Індія. Хіба про все розповіси. Найцікавіше ж залишалося попереду.

Євген ХОТИМЧУК

Продовження у наступних номерах

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>