Чому після слів «Христос Воскрес» починають співати солов’ї?
Підпис відсутній
Хату на окраїні села ми облюбували, коли восени ходили по гриби. Вона темними вікнами дивилася у світ. Густа трава на подвір’ї, перекошений тин, обвалений дах на сарайчику. Але лишень ступивши ногою на поріг, де на дверях висів іржавий величезний замок, я зрозуміла, що мені тут добре. “Негайно хочу цю хатину, – сказала чоловікові, – буде де відпочивати від міської суєти”. Хоч як не намагався він мене відговорити, але все ж ми знайшли власників цього невеличкого будиночка, уклали угоду, заплатили гроші – і вже пізньої осені почали власними силами робити там ремонт. Часто приїжджали сюди на вихідні. “Це ж яка благодать мати клапоть землі під лісом”, – думалося мені якось, коли мила нефарбовану підлогу в кімнаті. А ті відбілені дошки так пахли деревом...
Скрипнули двері – я аж злякалася. На порозі стояла згорблена бабуся. Маленька і сухенька, немов із якоїсь казки.
– От і я дочекалася накінець сусідів, а то все одна та одна на цьому хутірку... Слава Богу! – мовила старенька, а я навіть не знала, як їй відповісти. Згодом ми познайомилися і вже навіть ходили в гості до баби Уляни. Вона, втративши на війні чоловіка, так і залишилася йому вірною. Тому самотньо жила в хатині, яку вони збудували зі своїм Кирилом ще до початку Другої світової. Ота клята війна зруйнувала їхнє тихе подружнє життя, забрала можливість бути продовжувачами роду. Але бабуся впевнена, що колись вона таки зі своєю другою половинкою зустрінеться... Там, на небі. Хоч жила на самотині, але в її оселі був лад, чистенько і завжди наготовлено. Не раз ми ходили до неї на пироги. Такі смачні я не їла ніде. А Улянка, всміхаючись своїм беззубим ротом, приговорювала: “Бо мені нема на кого злитися і замішую я тісто зі спокійним серцем”. О, вона гарна куховарка, хоч і зозуля вже їй накувала... А скільки це? Мабуть, десь за дев’яносто. Але вона ще бігала, все промовляла, що потрібно за двох віджити. І хоч як напрацюється (наскільки це вдається на її вік), неодмінно в неділю йшла в село до церкви. І мене привчила. А я, городська пані, навіть не знала, як себе там вести. Баба попереду, а я плентаюся ззаду. Як папуга, роблю все, як вона.
– Святих на іконах в обличчя не цілуй... Ми, грішні, недостойні такої честі... – шепотіла мені. – Коли багато людей в храмі, не пхайся свічку поставити власноруч. Службу Божу слухай... Бо пхаєшся – ще більше гріха зробиш... Коли Царські ворота відчинені, то ніколи по храмі не тупцяй і не виходь... А коли Євангелії читає батюшка, то стій, як камінь... схиливши голову...
Вона мене не тільки наставляла, як поводитися в церкві, але через якихось півроку я вже знала, як кажуть, хто чим дише навіть в селі. От Гапка... Дуже заздрісна. Як подивиться своїми очиськами, то й банка з молоком, коли купляю в однієї господиньки, може тріснути (був такий випадок). А Федорку взагалі відьмою називають. Баба Уляна казала, що у Пасхальну ніч на богослужінні вона не один рік намагалася священика за його святковий одяг схопити. З того всі тільки шепочуться, мовляв, відьма. А баба Уляна каже, що так вона хоче у найбільше торжество сил набратися, щоб згодом свої нечисті діла чинити. “Але знай: якщо ти ходиш в храм, якщо дотримуєшся заповідей Божих, постишся, сповідаєшся і причащаєшся Тіла і Крові Христової, то ніхто тебе не зурочить, не нашкодить...” – казала Улянка, коли ми непоспіхом якось весною поверталися з храму.
***
– А давай я тебе навчу й пасочку пекти. Либонь, в тому городі купуєш? – коли вкотре завітала в нашу оселю бабця-подружка, якось зненацька запропонувала.
– Соромно, але зізнаюся: п’ятдесят літ не пекла, а коли в магазинах почали їх продавати, то навіть і бажання не виникало за борошно братися. То давайте й спечемо...
Бабуся тоді пильно подивилася на мене. Мабуть, знала, що та наука таки згодиться і їй...
Пекли ми паску, відкинувши всі свої інші клопоти на цілий день. Скажу вам, то ціле таїнство – трепетне, утаємничене. Спозаранку бабуся наказала прийти в її оселю тільки в хустині з натуральної тканини, перед тим помившись, прочитавши молитви, обов’язково з натільним хрестиком. Хатина Улянки сяяла – вимита, вичищена. Вона детально розповідала, що, коли і скільки класти у заміс. А коли попросила мене піднести дров, я ненароком грюкнула дверима. Ох і дісталося мені на горіхи! Бо стукотом можна сполохати тісто, що під грубкою підростало, пахло, променилося... Народжувалася паска!
А коли круглі палянички посадили в пічку, мовчки сиділи з бабусею за столом. Вона налила в чашки трав’яний чай, і ми чекали... тої миті, коли хлібці почнуть золотитись, запахнуть, що аж в носі залоскоче... Коли ж бабуся-дюймовочка дерев’яною лопатою виймала їх з печі й вмощувала на лаву, я миттю їх накривала домотканим рушничком... Отак старенька мудра бабця навчала мене своїм життєвим премудростям.
Я була безмежно щаслива, коли в кошику несли освячувати пасочки. Звичайно, йшли до храму з бабусею і моїм чоловіком. І тоді вона зізналася, що ми їй, як діти. А потім мовила:
– Чуєте тишу? А будемо йти назад, коли вже по землі пролунає торжественне: “Христос Воскрес!”, обов’язково соловейко заспіває.
– Не може бути?! Тож, мабуть, ще рано? – не повірив мій чоловік.
– Почуєш... – сказала бабця.
...Дорога до нашого хутірця і справді пролягала біля лісу. Була п’ята ранку, вже сіріло. Трохи втомлені, але щасливі, ми повернули знову втрьох на свою віддалену від села вулицю. І диво трапилося... У ще не вбраному в листя лісі таки затьохкав... соловей.
– От бачите, і він радіє: “Христос Воскрес!” А спозаранку, коли сонце сходитиме, подивіться – воно аж переливається. Такого в місті не побачите...
– Та де вже за високими будинками... – погодилися.
І ми таки дочекалися, коли сходило сонце. Хоч було хмарно, але на якусь мить воно вислизнуло з обіймів хмар і показало нам свої веселкові переливи. І мій чоловік, обійнявши мене за плечі, сказав: “Як добре, що ми купили цю хату...”
***
...Отак п’ять років тут і живемо. А бабусина наука випікання пасок мені таки згодилася. Я навчилася вже сама їх вправно замішувати, пекти, навіть в місто рідним возила. А коли три дні не зустріла перед Великоднем на своєму хутірці бабусю, захвилювалася. І побігла до неї. Вона лежала хвора: “То перший рік, що не святитиму паску...” – якось із жалем мовила. Але я знала, що вона і в цей день не залишиться обділеною.
***
...В той пасхальний день ми відразу додому з храму не пішли, а спочатку до баби Уляни. Несли два кошики, в яких і свячені яйця, і маселко, і пасочки. Для себе і для неї. Привітавшись “Христос Воскрес!”, вручили їй подарунок. “За вашим рецептом...” – шепнула їй на вушко, коли цілувала у щічку. А вона чомусь розплакалась... Зізналася, що з часів отримання похоронки на чоловіка, не зронила і сльози. А тут... розчулилася.
Тетяна ХУТІРСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
