У лігві вовка
Ольга та Раїса були двоюрідними сестрами-ровесницями і дружили з дитинства. Мешкали в невеличкому поліському містечку на одній вулиці, ще й в один клас ходили до школи. Навіть заміж майже одночасно вийшли. От тільки Ольга – за місцевого хлопця, а Раїсу забрав зальотний жених до Вінниці.
Тривожний лист із хутора
Через вісім років Раїса повернулася в рідне містечко. Сама. Не склалося сімейне життя: чоловік полюбив іншу й пішов жити до неї. Квартиру після розлучення вони поділили. Раїса свою частку продала, бо жити у Вінниці після того, що сталося, не змогла. Замешкала зі старими батьками. Виходити заміж удруге не квапилася.
В Ольги ж у цей час підростало двоє дітей, чоловік був добрий і заробляв непогано. Щоліта вони всією сім’єю виїздили до моря на відпочинок. А два роки тому, оскільки в Ольги були певні проблеми зі шлунком, вирішили поїхати на мінеральні води – і чоловік придбав дві путівки в Моршин.
Перед самим від’їздом у чоловіка виникли непередбачені проблеми на роботі, тож мусив зостатися вдома. Щоб не пропала путівка, Ольга вмовила поїхати з нею Раїсу, з котрою після її приїзду відновилася давня дружба.
У санаторії подружки познайомилися з трохи старшим від себе чоловіком, на ім’я Остап. Спочатку він залицявся до Ольги, а коли та його відшила, переключився на Раїсу. Сестра була задоволена кавалером: водив її до ресторанів та барів, дарував якісь дрібнички. Словом, таки заморочив тридцятирічній жінці голову. Та так, що згодом приїхав на Полісся, забрав Раїсу заміж і повіз у свої Карпати.
Півроку від “молодожонів” не було ніяких звісток. Аж тут надійшов Ользі несподіваний лист, у якому Раїса повідомила про біду, яка трапилася з Остапом: його розбив параліч. “Що діяти? Як далі жити? Невже пропадати на самоті біля паралізованого чоловіка?! Покинути його? Не можу – шкода. Єдина людина, яка могла б мене підтримати й чимось зарадити, це ти. Якби ти приїхала сюди хоча б на кілька днів, удвох ми щось придумали б”, – благала нещасна сестра.
Ольга з поїздкою не зволікала. До вказаного у листі села, де її обіцяла зустріти Раїса, доїхала благополучно. Прочекала з годину на автобусній зупинці, але марно. Мабуть, Остапові зовсім уже зле, подумала з тривогою й розпитала у людей дорогу на хутір. Не зустрів Ольгу ніхто і там. Було тихо, і якби не лахи, що сушилися на шворці, натягнутій між двома стовпами, хутір видавався б пусткою. Тамуючи хвилювання, Ольга ступила на поріг. Минувши темний коридор, опинилась у вітальні. Не було нікого і там. Та раптом із сусідньої кімнати крізь прочинені двері долинув стогін. Ольга зазирнула туди. Остап лежав на ліжку, накритий під пахви ковдрою. Повернув до Ольги голову.
– Де Раїса? – підійшла до нього ближче гостя. – Можете говорити?
– Вона в льосі – тремтячим голосом, ледве володіючи язиком, мовив Остап. – Ще вранці полізла по картоплю й пропала… Льох там, на кухні є ляда…
Рятівний балончик
Ольга пішла на кухню. Обережно підняла ляду й гукнула в темінь: “Раю, ти тут?” У відповідь – тиша.
Льох був глибокий, і вели донизу дерев’яні сходинки. Спустилася ними. З отвору надходило досить світла, аби пересвідчилася, що ніякої картоплі там не було. Не встигла ще добре цього усвідомити, як ляда гримнула, і жінка опинилася в цілковитій темряві. “Мабуть, погано її закріпила!” – з цією думкою Ольга піднялася кількома сходинками, уперлася рукою в ляду, але зрушити її не змогла. “Що за дурні жарти!” – закричала й загупала кулаком у вогкі дошки. Довгий час було тихо, а потім долинув голос Остапа:
– Таки попалася пташка в мої руки!
– Що ти хочеш, негіднику?!
– Хочу тебе! Віддасися по-доброму, відпущу! І твою дурну сестру! Будеш слухняною, усе буде добре, а ні, то пропадете обоє!
Ольга ще щось кричала у відчаї, але Остап не відповідав. Аби жінка була більш зговірливою, вирішив помучити чеканням. Скільки часу вона просиділа в льосі, важко сказати. Різні думки роїлися, але іншого виходу, ніж погодитися на умови сексуального маніяка, не було. І тут згадала, що в кишені її курточки є газовий балончик для самозахисту: чоловік наполіг узяти в дорогу! Зопалу вона зовсім про нього забула. Насилу дочекалася Остапового голосу.
– Ну що, ще жива?
– Жива! Випусти! Я згодна! –заплакала для певності.
Ляда відчинилася. Світло боляче різануло жінці в очі. Похитуючись, вилізла з льоху. Остап сунув на неї, здоровий, мов гора. Ольга миттю вихопила з кишені балончика й пирснула йому в обличчя. Чоловік скорчився й, матюкаючись, став протирати очі, а Ольга, помітивши на газовій плиті важку сковорідку, схопила й огріла його по голові. Остап звалився на підлогу біля самого отвору в льох. Не довго думаючи, Ольга зіштовхнула туди скоцюрблене тіло...
Сліди замести збирався вогнем
Остапа засудили до 10 років позбавлення волі. Під час слідства з’ясувалося, що справжнє його прізвище Вовк. Він був сексуальним збоченцем, заманював у своє “лігво” жінок і знущався над ними, змушуючи виконувати свої садистські забаганки. Натішившись, проганяв нещасних співмешканок і шукав собі свіжих. Жертви скаржилися на нього в правоохоронні органи, але довести тоді нічого не змогли. Збоченець мешкав у різних місцях України, під різними іменами, маючи кілька паспортів, а також – за кордоном, переважно в Польщі.
Раїсу Вовк заманив на хутір, придбавши його незадовго перед тим. Побоями та знущаннями довів співмешканку до психічного зламу й змусив її написати під диктовку листа Ользі… Напередодні приїзду сестри на хутір Раїса померла: мала хворе серце, яке не витримало мордувань. Трупа Остап заховав у хліві. Діяв холоднокровно й безпечно, сподіваючись розчинитися під іншим іменем, виїхавши до Польщі, а далі – в Португалію. Мав уже закордонний паспорт. Хутір із “використаними” жінками планував спалити…
На суді цей садист мав нахабність висунути проти Ольги, котра виступала як свідок, ще й претензії за нанесені йому тілесні ушкодження, зокрема, зламану руку (внаслідок падіння в льох). Суд їх відхилив, констатувавши, що жінка діяла в межах самозахисту.
Ігор Славич,
Житомирська область
| Comments: |
