Вибачте, дорогі батьки…
Як часто ми завдаємо болю своїм батькам, можливо, і не здогадуючись про це. Вони люблять нас, турбуються, навчають, доглядають, допомагають у складні хвилини життя. Ці люди – святиня в нашому житті. “Предки” – так тепер говорить сучасна молодь і не думає, що це слово образливе. Хіба ми можемо почути в ньому краплину любові, тепла, ласки, вдячності? Та суть навіть не в словах, а в тому, що забуваємо про людей, які дали нам життя. Невже вони не заслуговують на нашу увагу, на ласкаві, щирі слова, ніжну усмішку, допомогу. Адже батьки ідуть з нами поруч по життю, переживають за наші проблеми більше, ніж за свої. Коли вони поруч, ми навіть не замислюємося, наскільки для нас цінні. У своїх буденних справах ми забуваємо про те, що ніхто не вічний, що їхні бурхливі сердечка можуть зупинитися. Дуже важко стає на душі, коли хоч одного з батьків немає поруч. Тільки тоді розумієш, як був неправий в тій чи іншій ситуації, як ти любив дорогоцінну людину і наскільки вона тобі потрібна. Здається, що все віддав би, аби тільки побачити ще раз тата чи маму, поговорити, обняти, пригорнутись, попросити вибачення…
Але вже пізно, нічого не зміниш, не виправиш, бо їхня душа на небі, а ми ще на землі.
…У березні минув рік, як помер мій тато.
Ольга ЦАРИК,
с. Теклине,
Камінь-Каширський район,
Волинська область
| Comments: |
