Удочерили незрячу дівчинку

Подружжя НЕДІЛЬКІВ з рідними та всиновленими дітьми

– Просто завжди душа боліла за нікому не потрібних дітей, – зізнається пані Богдана. – Працюючи волонтером в одному з дитячих будинків, я поверталася додому в сльозах. Якось там з’явилася одинадцятимісячна незряча дівчинка. Весь день це дитятко лежало у своєму ліжечку: нянечки брали її на руки тільки тоді, коли наставав час годування. Через такий “догляд” дівчинка ще не вміла сидіти. Щодня я приходила до неї, брала на руки, колисала. Маленька впізнавала мене по голосу та відразу простягала свої рученята. В мене виникла думка вдочерити її, хоча казали, що дівчинка не лише не бачить, але й не чує.
У той час родина тулилася у двокімнатній львівській квартирі разом із батьками Ігоря – подружжя і четверо їхніх доньок займали окрему кімнату. Але квартирне питання не стало перешкодою. Недількам, можна сказати, пощастило: діток з такими вадами мало хто хоче всиновлювати, тому чиновники пішли назустріч.
– Коли ми привезли Ангеліну додому, вона не проявляла жодних емоцій, – розповідає пані Богдана. – Майже не плакала, якщо їй щось боліло, тільки кривилася і терпіла, не вміла ходити. Але наші доньки завжди з нею бавилися, вчили її сидіти, вставати, щось їй розповідали. І одного разу ми вперше почули, як Ангеліна засміялася. Оце була для нас велика радість!
Ангелінка дуже швидко почала говорити, а у два рочки вже веселила всю сім’ю своїми співами. З’ясувалося, що дитина має музикальний слух і гострий розум. На початку Ігор і Богдана намагалися зробити все для того, щоб повернути зір. Проблеми із зором вперше виявили тільки в дев’ять місяців, але якби маленьку обстежили у тримісячному віці, то вісімдесят відсотків зору можна було б врятувати.
Нині Ангеліні чотири з половиною роки. Як і кожна маленька леді, полюбляє взувати мамині туфлі на високих підборах і питає: “Правда, я гарна?” Вже відтепер розуміє, що не така, як інші. Всі бачать очима, а вона – руками. Тому у цій родині панують неписані правила: усі речі мають бути на своїх місцях, бо Ангелінка запам’ятовує, що і де стоїть. Крім цього, інші дітки стараються якомога більше допомагати їй.

Діти були неслухняні і не могли наїстися

Подружжя Недільків завжди любило дітей і тому вирішило, що їх має бути багато. Після усиновлення Ангеліни вони зрозуміли, що це ще не кінець. Зваживши всі “за” і “проти”, вирішили взяти під опіку ще п’ятьох дітей і створити будинок сімейного типу. Згідно з законом держава мала виділити ділянку, будинок і гроші.
– Але чиновники відповідали, що немає коштів, – ділиться пан Ігор. – Ми самотужки знайшли будинок у селищі Великий Любінь, а один підприємець допоміг його придбати. З дитячого будинку ми взяли відразу п’ятьох діток: трьох хлопчиків і двох дівчаток віком від п’яти до семи років. Дві дівчинки та два хлопчики між собою рідні, а третій був товаришем братиків у дитбудинку. Коли ми з дружиною прийшли їх забирати, то цей хлопчик підбіг: “Мамо, я хочу додому!”
Як подружжя тільки-но забрало всіх дітей до себе, упродовж перших днів рахували хвилини до їхнього сну, страшенно втомлювалися фізично від постійного галасу, бо малеча не слухалася, не реагувала на зауваження. Добре, що подруги допомагали впоратися з хатніми справами, готувати.
Інтернатівське минуле давалося взнаки. Діти боялися спати самі, просили, щоб не зачиняли дверей до кімнат, про елементарні правила поведінки навіть і не чули. Ігор і Богдана доклали чимало зусиль, щоб, наприклад, привчити дітей не заходити до кімнати без дозволу чи правильно поводитися за столом, неодноразово зверталися до психологів.
– Першого разу, як ми дали їм чай, – пригадує Ігор, – то діти не знали, як розмішати ложкою цукор, а хліб не вміли кусати. Коли вперше купали дітей, то показували, як намилити губку, яку вони бачили також уперше, вчили митися самостійно, – розповідає голова сім’ї. – Пригадую, якось набираю воду у ванну, а Оленка, дивлячись на потік, каже: “Наче кров тече!” Я запитав, звідки вона знає, як тече кров, а вона розповіла, що вдома часто бачила п’янки та бійки. Дитина постійно жила у страху. Сідаючи до столу, діти вставали лише тоді, як не залишалося їжі. Навіть зараз, буває, ходять по хаті зі своїми горнятками в руках. Поводяться так через те, що в дитбудинку старші дітлахи забирали від них їжу та вихоплювали чашки. Найважче було з п’ятирічною Вікою, яка тільки-но пішла до школи у підготовчу групу. Звикла, що можна щось поцупити в магазині чи випросити в перехожих, у школі поводилася жахливо. Бувало, заховає всі свої ручки і просить у вчительки, щоб та дала їй свою, могла й забрати з чужої парти пенал чи олівці. Могла нашкодити Ангеліні. Думала, якщо вона не бачить, то не зможе розповісти, хто її скривдив. Якось защемила їй пальці у дверях. З часом усе налагодилося – дітки подружилися, хоча, буває, і сперечаються. Але коли хлопчики захворіли, то дівчатка дуже переживали за них і допомагали лікувати. Усіх разом гуртує Ангеліна. І старші, і менші дітки дуже чуйно ставляться до неї.
– Ми не ділимо своїх і чужих дітей, – каже пані Богдана. – Ми їх усіх любимо! Просто повинні бути певні рамки, за які виходити не можна, має бути дисципліна. За непослух можу і в куток поставити, і різкою полякати. Привчаємо і до роботи на городі. Бувало дуже складно, але навіть думки їх віддати назад не було. Лише зараз у нас з’явилося відчуття повноцінної родини, ми дуже щасливі.
Ірина БЕРЕЗОВСЬКА,
Львівська область

• Нравится
•