300 рушників Ганни Василащук присвячені Шевченковим творам

Ганна ВАСИЛАЩУК у молоді літа

Її рушники такі барвисті, колоритні й прекрасні, як самі Карпати, де ця майстриня народилася, прожила й прославила своє ім’я, яким її земляки із села Шешори Косівського району на Івано-Франківщині гордяться донині. А її донька Марія Василівна мріє у маминій хаті зробити кімнату-музей, аби там розмістити ті рушники, які ще у неї залишилися. Адже більша частина знаходиться у різних музеях України і колишнього Союзу, чимало є й за кордоном.
Ганна Василащук, певно, ніколи не задумувалася про визнання чи славу – усе сталося само собою. Народилася вона 1924 року в сусідньому з Шешорами селі Пістень в селянській сім’ї. Під час війни, коли через їхнє село проходила лінія фронту, батьківська хата згоріла, й сім’я переїхала у Шешори. Тут Ганна закінчила школу, пристрастилась до читання, особливо захопившись “Кобзарем” Тараса Шевченка, якого за недовгий час вивчила напам’ять. А згодом кобзарські рядки надихнули її на неординарну творчу роботу.
Ще дівчинкою вона приглядалася, як її сестра ткала різні побутові речі, без яких на Гуцульщині не обходилася жодна родина: верети, накидки, портьєри, рушники. Через деякий час і сама стала за ткацький верстат, аби справити собі придане. Відтоді найбільше захопилася тканням рушників.
Правда, під час війни було не до рукоділля і Ганна стала зв’язковою УПА. У 1945-47 роках працювала санітаркою в Косівській районній лікарні і, маючи зв’язки з лікарем-хірургом Ярославом Хоминим, діставала ліки, які передавала повстанцям у ліс. Пізніше вона забрала дитину повстанців “Лебедів”, яка народилася в криївці. Хоч як не допитували її, проте настояла, що немовля підкинули під хату. Ганні пощастило, що ніхто не продав, а тому й оминули її сибірські концтабори.
Особливе натхнення до ткацтва прийшло, коли жінка вийшла заміж. Тоді на її рушниках ожили рядки “Кобзаря”. Кожен неповторний узор – це рядок із шевченківських віршів. Так глибоко сині кольори рушника “Реве та стогне Дніпр широкий” поєднуються з кольорами річкових вод, а узори, як хвилі, нанизані один на одний. Справді могутній Дніпро, а не рушник! Або яким змістом наповнений інший – “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?” Тут надзвичайно контрастне поєднання чорного кольору із червоним та зеленим, що відповідає рядкам “почорніло я од крові за вольную волю”. І таких різнобарвних рушників, що виткані на мотиви “Кобзаря”, понад триста! Не дивно, що 1971 року виданий “Кобзар” Тараса Шевченка ілюстрували її рушниками.

Прославиш Леніна – станеш визнаним

Талант цієї самобутньої майстрині відкрив київський журналіст, який допоміг організувати виставку її творів у 1967 році в столиці України. Її рушники не могли не привернути увагу й не захопити своєю красою. Про гуцульську майстриню заговорили не лише мистецтвознавці, а й самі високоповажні чиновники від культури. І вже наступного року її висунули на здобуття Шевченківської премії. Цю високу нагороду в 1968 році вона розділила ще з однією відомою майстринею з Київщини Ганною Верес (ткала рушники у поліському стилі, в яких переважали вишнево-чорні кольори). Відтоді до її оселі зачастили не лише журналісти, а й туристи з усього Союзу. Професори, академіки, режисери, письменники були вражені красою її творчості. Москвичі, лишень переступили поріг хати, відразу ахнули: “Красотище!” Так само охкали й ахкали і ми, дивлячись на цю рукотворну красу, коли донька Ганни Василівни розкладала перед нами мамине рукоділля.
– Мама спочатку малювала узор, а потім з ним ставала за верстат, – розповідає про Ганну Василащук донька, яка гостинно запросила нас до своєї оселі. – Шовкові й шерстяні нитки виписувала в Міністерстві культури. Багато рушників ткала на замовлення цього Міністерства, які відправлялися за 200-300 рублів у музеї. Були замовлення й з-за кордону, бо її рушники тоді вже виставлялися й там, але без дозволу чиновників продати їх не мала права. Мама любила усі кольори, проте у її роботах переважали насичені карпатські колорити. Чорний не вважала символом печалі, навпаки говорила, що земля теж чорна, а усьому дає життя...
Ось така вона була свобода в “стране, где так вольно дышит человек”. А тому довелося цій щирій, відданій українці, яка померла у 78 років, ткати на замовлення такі узори, які прославляли й Леніна, як, наприклад, “Годы великой жизни”. Правда, вони у домашньому доробку не збереглися – такі рушники, які “вихваляли” велич Союзу і його героїв, замовляли у музеї.
Якби довелося з-поміж того розмаїття, що розстелилося перед очима у цій гуцульській хаті, вибрати найкращий рушник – це було б неймовірно важко. Бо кожен з них – неповторний, неперевершений й надзвичайно красивий. Такі роботи справді мають стати надбанням нашого народу, аби передати традиції й культуру майбутнім поколінням.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Івано-Франківська область

• Нравится
•