Музей у гаражі

Олександр Нікітчук мешкає в селі Брониця Камінь-Каширського району, за фахом – механізатор, але п’ять років тому доручили чоловікові очолити сільську пожежну охорону. Тоді ж і захопився колекціонуванням старожитностей. Відтоді назбирав їх стільки, що вистачить не на одну експозицію для музею. Власне, такий своєрідний краєзнавчий музей він уже й обладнав – у своєму гаражі.Чого там тільки не побачиш! І ступу з товкачем, і жорна, і різні прядки-чесалки для вовни чи льону, і навіть суперпопулярні в сталінсько-хрущовську добу “ходики” із гирею-двигуном на ланцюжку та написом над циферблатом: “Вся власть советам!” А ось поперечна пилка, якою німці в першу світову різали віковічні поліські дуби й вивозили до Німеччини. Але екскурсанта, якщо пан Олександр колись відкриє свій “музей”, найдовше притягне до себе велика мідна труба, яку сто, а чи й більше років тому загубив на Поліссі якийсь похідний оркестр. Це чи не найстаріший експонат в усій Олександровій колекції: на трубі вичеканена дата її виготовлення – 1849 рік! Як добув таке диво музичного мистецтва аж позаминулого століття? З Хотешева, каже, привезли люди, почувши, що в Брониці є цінитель старовини. А ще з металевих раритетів Олександр пишається колекціями прасок-жаровень, самоварів і монет. Монети – здебільшого двадцятого століття, але ще царської або цісарської чеканок, є й рідкісні, як для Полісся, – японські. Аж п’ять штук – такий своєрідний трофей привіз у Броницю учасник ро-сійсько-японської війни 1905 року, в нащадків якого і придбав їх.
Зрозуміло, кожна річ, тим більше давня, має свою історію, яку слухати не переслухати. Але попри це, речі-експонати часто втрапляють і в нові історії, вже за наших днів. Як-от сталося із самоваром, якого надибав Олександр аж у Білорусі на одному з базарів – у діда-антиквара.
– Але незабаром, – розпо-відає далі колекціонер, – цього самовара в мене поцупили. Злодії проникли в гараж і, крім самовара, винесли ще чимало старожитностей. Через деякий час мені знову випало побувати на тому самому базарі й зустріти знайомого діда, в котрого на рундуку стояв мій самовар... “Я, – каже дід, – знав, що ти по нього приїдеш!”
Збирати старожитності – захоплення не з дешевих. Цікавлюся, як це вдається простому сільському пожежнику?
– Зиску ніякого, бо нічого з колекції не продаю, хіба в обмін. Допомагає те, що, крім основної роботи та домашнього господарства, я ще вмію направляти кістки після вивихів як людям, так і худобі. Ото часом, як винагороду, й пропонують мені старовинні речі. У нашому роду всі чоловіки були костоправами: прадід, дід, батько. От і мені те ремесло передалося. Ще дитиною ходив з татом на виклики, переймаючи науку. А коли він постарів і не здужав вправити кістку на місце, люди стали кликати мене. Перші рази батько перевіряв роботу, а тепер я вже можу вчити своїх дітей. У допомозі не відмовляю нікому, хоч доводиться їздити не тільки в сусідні села, а й у сусідні райони. Ніхто не повинен страждати від болю.
Микола Шмигін,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•