Український суд назвав винних у Голодоморі
Після повалення в листопаді 1920 року Української Народної Республіки біль-шовицький режим розпочав на її території репресії, аби не допустити відновлення незалежної держави. Це призвело до руйнації традиційних форм сільськогосподарського виробництва і позбавило селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна, що спричинило голод серед українського населення в 1928-1929 роках. Фактично керівники комуністичної більшовицької партії на чолі з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним розпочали фізичне знищення українців.
Протягом 1932-1933 років на так звані “чорні дошки” (список територій, котрі оточували спецзагонами і піддавали “особливій” зачистці) в Україні було занесено 735 сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів, артілей. Згідно з висновком судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн 941 тис. осіб, а з урахуванням 6 млн 122 тис. потенційно ненароджених дітей Україна втратила 10 млн 63 тис. осіб.
Оскільки, згідно із міжнародним правом, строки давності до таких злочинів як геноцид (передбачений у ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України) не застосовуються, Служба безпеки України протягом тривалого часу допитала 1890 свідків, встановила 857 масових поховань жертв геноциду.
Є документальні підтвердження злочинних дій більшовицької влади під час голодомору й у доповідях іноземних дипломатичних установ за 1932-1935 роки. Зокрема, у листі італійського консула у місті Харкові Сержіо Граденіго Посольству Італії у Москві від 10 липня 1933 року йдеться: “Картина того, що діється нині в Україні, надзвичайно сумна. Цей голод знищив половину сільського населення України. Нещасних виловлюють по дві тисячі в день, а вночі вивозять далеко за місто. Цілі родини, які прийшли в місто з останньою надією уникнути смерті від недоїдання, безжально тримають у бараках день чи два, а тоді вивозять їх, таких же голодних, за 50 і більше кілометрів від Харкова і кидають у ярах, утворених потоками. Чимало з них залишаються лежати без руху і помирають”. У політичному звіті консульства Німеччини у Києві від 15 січня 1934 повідомлялось: “Стан українського питання цього року можна оцінити також лише в контексті масового голоду. Через цю катастрофу, відповідальною за яку народ вважає московську політику, давня прірва між українцями – поборниками самостійності та московським централізмом, природно, поглибилася. Прикметною для настроїв населення є досить поширена думка, що радянський уряд навмисне посилював голод, щоб примусити українців впасти навколішки. Від окремих комуністів часто можна почути: “Ми не боїмося голодних, для нас небезпечні ситі!”
У січні 2010 року апеляційний суд Києва розглянув цю кримінальну справу, констатував факт геноциду в Україні в 1932-1933 роках та визнав організаторами вчинення тяжкого злочину Сталіна Й.В., Молотова В.В., Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. і Хатаєвича М.М. У зв’язку з тим, що вказані особи померли, справу закрили за нереабілітуючими підставами. Таким чином досудове слідство і суд визнали, що згадані особи умисно організували геноцид українського народу. Постанова суду вступила в законну силу 21 січня 2010 року. Дії української влади позитивно оцінили у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Член комітету ПАРЄ з правових питань та прав людини П.Роуен (Велика Британія) зазначив, що наявні численні документальні матеріали дають достатні підстави кваліфікувати Голодомор в Україні 1932-1933 років як цілеспрямований геноцид українського народу.
Наш кор.
| Comments: |
