„Пропонуємо високооплачувану роботу чоловікам та жінкам віком від 22 років, ВО, ДР ОБОВ’ЯЗКОВИЙ„ – зазвичай так виглядають оголошення про набір працівників. Та все б нічого, якби не оте “ДР (досвід роботи) ОБОВ’ЯЗКОВИЙ”, адже саме він є основним фактором у відборі персоналу. І вже ні відмінний диплом, ані бездоганне знання теорій не допоможуть вам вистояти у боротьбі з професіоналом, що працював у конкретній галузі.
Одразу постає питання: де повинен взятися досвід роботи у молоді, яка тільки-но закінчила виш? Ось чому так багато серед офіціанток, барменів, будівельників людей з вищою освітою. Скільки з них таких, що ніколи не працюватимуть за спеціальністю. Ось і маємо результат: 5 років навчання у вузі – дарма витрачений час та гроші. Бо працедавець хоче бачити на робочому місці суперпрофесіонала, а молодий спеціаліст залишається „за бортом”. Мабуть, саме тому все більше юнаків і дівчат приваблюють „заморські перспективи” – праця за кордоном.
Як же молодь бореться з цією актуальною для неї проблемою?
– Закінчила університет минулого року, але роботу почала шукати раніше. Зверталась і в службу зайнятості. Але жодної вакансії за спеціальністю так і не вдалось знайти. Вчилася на факультеті політології, а працюю продавцем в салоні весільних суконь, – зізналася Анна, якій 24 роки.
– Два роки провчився у вузі на економічному факультеті, а коли захотілося спробувати себе у цій сфері, то виявилося, що одних знань мало. Потрібні або знайомства, або великі гроші, щоб тебе взяла якась фірма. Тому, розчарувавшись, перевівся на заочну форму навчання і почав заробляти гроші фізичною працею за кордоном, – каже 22-річний Юрій.
Проблема має глибоке коріння. І, на мою думку, стосується передусім державного її регулювання. Ті самі служби зайнятості опікуються тільки пошуком вакансії, а не наданням робочого місця, бо останнє слово все ж за роботодавцем. Лише він оцінює вас як людину гідну чи ні на тій або іншій посаді. Зрештою, сама держава повинна про це подбати. Зокрема підприємствам, фірмам, які наймають молодих спеціалістів, мала б надавати пільги.
Інна ЛІТВІНЧУК,
студентка 2 курсу факультету журналістики Луцького гуманітарного університету
Comments: |