Шведи купують український торф

Після газових конфліктів з Росією в нашій державі надзвичайно актуальною стала тема економії енергоресурсів та переходу на альтернативні джерела. Незалежна Україна досі залишається залежною від постачання російського газу, оскільки є одним з найбільших у Європі споживачів блакитного палива. Щоб ця залежність не стала фатальною, потрібно кардинально змінювати підходи в енергетичній сфері. У світі є чимало передових технологій, які працюють як на традиційних, так і на альтернативних видах енергії. Не треба забувати про місцеві види палива.Завод хотіли приватизувати
Для волинян таким паливом могли б стати торфобрикети. На Волині, тільки за приблизними підрахунками науковців, найбільші запаси торфу в Україні – 440 мільйонів тонн, в сусідній Рівненській області – 360 мільйонів тонн. Розвіданих покладів вистачить, щоб практично повністю задовольнити потреби у твердому паливі на сотні років. А вартість однієї калорії газу втричі дорожча за вартість однієї калорії торфу. Тому виходить реальна економія коштів.
Нині з 34 заводів, які функціонували в Україні, стабільно працює тільки три. Один в селі Смига Рівненської області, а два – у Маневицькому районі Волині. Тому понад 70 відсотків українського торфобрикету виготовляють в нашій області. Був ще один завод в селі Журавичі Ківерцівського району, але його успішно “роздерибанили”, там вже нічого не залишилося.
Іван Киричик другий рік очолює державне об’єднання “Волиньторф”, в яке входить два торфобрикетні заводи: у Маневичах і “Сойне” у селі Прилісному. Він прийшов на завод у 1995 році після закінчення Рівненського інституту водного господарства та природокористування: спеціалізація “Розробка торфових родовищ”. Пройшов усі щаблі: від майстра, головного інженера до директора підприємства та об’єднання.
– На двох заводах працює 370 людей. Вони мають стабільну роботу і нормальну зарплату, – розповідає Іван Миронович. – Торфобрикетний завод “Сойне” в Прилісному введено в експлуатацію у 1983 році. Тільки завдяки багаторічному керівництву Віталія Володимировича Барванова вдалося в роки розвалу зберегти підприємство, яке зараз працює стабільно й успішно. Криза нас не зачепила. Завод намагалися приватизувати. Було винесено на розгляд Верховної Ради законопроект з переліком підприємств, які підлягають приватизації. Ми потрапили в той список. Але народні депутати від Волині нас відстояли. Особлива подяка Катерині Тимофіївні Ващук. Я переконаний, якщо таке підприємство перейде в приватні руки, то воно не буде працювати. Тому завод повинен бути державним.

Паливо возять баржами
– Наша проектна потужність 100 тисяч тонн в рік, – продовжує директор. – Раніше виникали проблеми зі збутом продукції. На внутрішньому ринку ми можемо реалізувати тільки 50 відсотків торфобрикету, решта – за кордоном. Волинське паливо охоче купують поляки, чехи, німці. Зацікавилися нашою продукцією шведи. Залізницею доставляється торфобрикет в порт Клайпеда, звідси баржею – одна партія 2800 тонн – морем у Швецію. Бережливі та підприємливі шведи купують наше паливо і возять за кілька тисяч кілометрів – і їм це вигідно. Зараз основний наш партнер – Словаччина. Підприємство, яке виробляє целюлозу. Їм потрібно в місяць 20 тисяч тонн торфопродукції. Наш контракт – 5 тисяч тонн. Тепер доводиться вибачатися перед закордонними замовниками, ми не завжди встигаємо виконати договірні зобов’язання, треба забезпечувати внутрішній ринок. Раніше мене шокувала така картина: повз наш завод в сусідні села хтозна-звідки машинами везли вугілля. Хіба це по-господарськи? Це ж тільки доставка того палива скільки коштувала. Добре, що нарешті зацікавилися нашим торфобрикетом. Ми забезпечуємо паливом, яке доставляємо власним транспортом, освітні заклади й інші бюджетні організації свого та сусідніх районів. Тонна брикету коштує 310-320 гривень. Якщо у минулі роки ми працювали два тижні в місяць і через це чимало кваліфікованих спеціалістів звільнилося, – згадує ті непрості часи Іван Киричик, – то нині у нас черга бажаючих влаштуватися на роботу, адже середня зарплата – 2400 гривень, найбільша в Маневицькому районі. Тільки податку на прибуток минулого року ми сплатили майже мільйон гривень. Наші працівники – з навколишніх сіл, завод працює позмінно, цілодобово. Не зупинялися навіть у Різдвяні свята. Якщо працює підприємство, то є і життя в окрузі. На території двох сільських рад (Галузія і Серхів) знаходиться наша сировинна база. Дві дільниці на відстані 9 і 18 кілометрів, до них прокладена вузькоколійка. За оренду землі ми перераховуємо до сільських бюджетів чималі кошти. Запаси торфу величезні, але виникла одна проблема, коли Кабмін заборонив змінювати цільове призначення землі. Тільки після багатьох звернень це питання вдалося вирішити. Перспективні родовища залягають зовсім поряд – в сусідній Рівненській області. Сподіваюся, що нам вдасться отримати ліцензію на їхню розробку. Відразу готуємо проект рекультивації для використання потім тих земель під сільгоспугіддя.
Здається, все досить просто: маємо практично дармове паливо, за яким навіть не треба спускатися в шахти, але платимо шалені гроші за російський газ. Нічого нового винаходити не потрібно, тільки врахувати зарубіжний досвід.
Проект своєрідної торф’яної революції спрацював у Фінляндії після Другої світової війни. Тепер 40 відсотків теплової галузі цієї північної країни – на торф’яній сировині. Там будують електростанції біля торфовища, щоб у такий спосіб зменшити витрати на транспортування і зберігання торфобрикетів, а також максимально здешевлюють виробництво. Фіни готові поділитися своїм досвідом. Вони виробляють новітню опалювальну техніку і нагадують нам: в Україні – мільйони тонн високоякісної сировини, яка позбавить залежності від імпортного газу. Але наш видобуток заморожено, галузь зруйновано. Виходить замкнене коло: маємо торф та технології і продовжуємо газифікацію волинських сіл. Може, вже час людям задуматися: чи варто закопувати гроші в землю, чи не дешевше буде придбати сучасний твердопаливний котел – і не треба ніякого газу? Рано чи пізно ми до цього таки прийдемо.

Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•