у фортеці «Межибіж» Лермонтови і Пушкіни ходили

У Летичівському районі, що на Хмельниччині, там, де річка Південний Буг з’єднується зі своєю лівою затокою Бужком, розташоване містечко Меджибіж. А у ньому – старовинна могутня твердиня й одночасно замок-палац, який вважається однією із найзбереженіших пам’яток України. Яких тільки царів, князів і відомих знаменитостей не перебачила на своєму віку ця Меджибізька фортеця! А скільки таємниць приховала...
Південний Буг, який несе свої води біля стін фортеці, зараз враження не справляє. А колись, у XIV столітті, це була величезна судноплавна ріка, яка надійно захищала тили дерев’яної охоронної споруди. Пізніше, за часів боротьби князя Галицького із татаро-монголами, її було частково знищено. І аж у XVI столітті, коли меджибізькі землі приєднали до Польщі, фортецю і містечко викупили і почали відновлювати магнати Сенявські. Поділля тоді потерпало від набігів татар, тож без зайвих роздумів вони взялися зводити кам’яне укріплення, яке б слугувало не тільки захистом від ворогів, а й пристойним місцем для проживання. У ті часи з’явилися дві потужні вежі – п’ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) з чотириметрової(!) товщини мурами та бійницями. Навіть коли Максим Кривоніс зі своїм військом відвоював у поляків Меджибіж, фортеця так і не скорилася. Лише один раз за всю історію існування її зуміли захопити козаки на чолі із Данилом Нечаєм. Та й то не надовго.
За 200 років панування Сенявські те й робили, що оздоблювали, добудовували і прикрашали свою твердиню. Щоб їхні гості, бува, не подумали, що вони живуть у казармах, взялися влаштовувати у ній розкішну резиденцію. До речі, коли майстри перетворювали фортецю на палац, вони вперше використали цеглу. Подрібнивши її, домішували до вапняного розчину і ззовні тинькували ним стіни. Через це замок набув рожевого кольору і до наших часів зберіг романтичну назву – “Білий лебідь”. Як кожен величний замок, і цей, певна річ, не міг обійтися без церкви. Тож на території охоронниці поляки збудували із каменю костел. (Взагалі цей храм встиг послужити ще й православним та мусульманам). А місцеві жителі розповідають оповідки на зразок “дідо мого батька таке бачив”. Мовляв, дочка останнього польського власника замку, княжна Олена, якось захотіла серед літа на снігу покататися. І люблячий батько їй це влаштував: замковий двір засипали цукром, запрягли коней у сани – і гайда!
У 1793 році, після поділу Польщі, фортеця потрапила у володіння російського уряду і її передали військовому відомству. Цариця не тільки підтримувала військову базу у Меджибожі, а й докладала жіночих рук до фортеці. Оборонна твердиня набула романтичного відтінку, з’явилося ліплення, а корпуси, вежі і мури увінчалися декоративними зубчастими парапетами. До речі, у 1846 році тут під час археологічної експедиції побував Тарас Шевченко. Сюди ж, на огляд військ, приїжджав цар Олександр ІІ. А на початку ХХ століття замок-палац став резиденцією для відпочинку княгині Ольги Романової, рідної сестри царя Миколи ІІ. Ольга навідувалася сюди щоліта, адже була шефинею гусарського полку, який розквартировувався на території фортеці. Достеменно відомо, що серед гусарів, які служили у Меджибожі, траплялися люди із відомими прізвищами. Наприклад, брати Лермонтови (двоюрідні племінники відомого поета Михайла Лермонтова), родичі Олександра Пушкіна.
За часів радянської влади тут розміщувалася машинно-тракторна станція, пожежна частина, склади райспоживспілки і нарешті маслозавод, який завдав найбільшої шкоди комплексу. Фортеця пережила незгоди Великої Вітчизняної війни, щоб ледь не стати жертвою совка. Місцева влада дозволила мешканцям брати в замку будівельний матеріал на зведення сільради та окремих садиб! (У цей же час у містечку розібрали костел 1600 року, ратушу, понівечили старі католицькі та єврейські цвинтарі, знищили церкву Успіння з фресками XV сторіччя, яка напередодні війни була ще у доброму стані. На її місці поставили... туалет. А від келій домініканського монастиря майже нічого не залишилося – його зруйнували за наказом голови колгоспу, якому негайно знадобилося каміння).
Лише у 1963 році фортеця потрапила під захист держави і стала історико-культурним заповідником “Межибіж” – так колись називалося місто. З тих пір замок періодично “причепурюється”, а на його території постійно ведуться археологічні розкопки. Виявилося, що в самісінькому центрі було багато поховань XIII-XVI століть. Серед найцікавіших – молодята в одній могилі, яких відразу ж “охрестили” Ромео і Джульєтою за однакові обручки на пальцях, зроблені із яскраво-зеленого скла. Знайшли там і воїна зростом у 2,15 м, що є досить дивним для того “низькорослого” часу. Місцеві жителі стверджують, що на кожну вулицю Меджибожа з фортеці веде окремий підземний хід. Бо й досі, під час обвалів, знаходять обкладені каменем і цеглою коридори. Також існує версія, що від цієї фортеці підземеллям можна дістатися у всі сусідні райони і навіть до Кам’янця-Подільського. Були ці ходи такого розміру, що й віз з кіньми міг проїхати. А ще кажуть, що коли з Меджибожа тікали турки, в одному із підземних коридорів вони залишили цілий віз золота. Хтозна, може, колись цей віз і знайдеться?
Мирослава КОСЬМІНА,
Хмельницька область
Фото автора
Церква у Меджибізькій фортеці
До теми:
У Львівському літописі Меджибіж згадується як дуже гарне, багате і облаштоване місто. На початку XVII ст. у ньому проживало 12 тисяч людей – стільки ж, скільки у Києві того часу. Основний заробіток селян – виготовлення меджибізького посуду. До речі, сім років тому у містечку помер останній майстер-гончар.
До наших часів із Меджибізької фортеці добре збереглися три вежі, мури, допоміжні споруди, залишки палацу, замкова церква.

• Нравится
•