Поштарі з діда-прадіда
З пані Наталією познайомилися випадково: підказала, як дістатися до одного із сіл, що у Тячівському районі на Закарпатті. Слово за слово, й довідалася, що вона – начальник відділення поштового зв’язку в селі Колодне цього району й походить з родини поштарів, династія яких розпочалася ще десь двісті років тому.
– Добре знаю, що мій дідо носив пенсію за 15 кілометрів із села Теребля. У нього вдома була пошта. І так ся мою бабу називали – поштарка. Дідо був поштарем при чехах, угорцях. Тоді посилки приходили з Бельгії, Франції, Америки, бо аж тутам їхали люди із села на заробітки, – на тутешньому діалекті й акценті розповідає про свій рід пані Наталія Крічфалушій. – Я ще коли маленька була, йшла на пошту й просила газети, абись нести народу на вуличку, де жило дев’ять душ. Зараз підміняю свою сестру, яка в декреті.
Її дідо Василь Немиш продовжував поштарювати й при совєтах, йому допомагала й жінка Марія, і дочка Марія, яку до сьогодні в селі називають “поштарьовою”. Династію Немишів продовжила внука пані Наталія Корнута, яка працює старшим інструктором у Хустському центрі зв’язку, а також правнучки: одна – у Тячівському центрі зв’язку, а друга – начальником відділу зв’язку у селі Колодне. Є поштарі з роду Немишів аж у Луганську – тут працює його внучка й правнук (вони вже Главацькі). Правнук навіть закінчив Одеську академію електрозв’язку.
Пані Наталія переконана, що цю професію обиратимуть і їхні діти, і внуки, незважаючи й на те, що нині вона не надто престижна.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Закарпатська область
| Comments: |
