Від красеня пішла до однорукого й носатого
Підпис відсутній
* * *
Ганнуся в селі була дівкою вродливою. Не один нею марив. А вона все з двома сусідами дружила. Всім зразу ж було зрозуміло, що обере вона не Василя, а Петра – високого, чорнявого, гарного хлопця, хоч дещо зверхнього. Дівчата перешіптувалися в клубі, що він ціни собі не складе. А Ганнуся ніби й не чула тих слів. І хоч доводив він її інколи до сліз, але вона знову і знову йому прощала. Коли було на серці важко, бігла до свого іншого сусіда – Василя, щоб виговоритися. І все запевняла: “Ти мені, як подружка...” Він червонів, тремтячою рукою гладив Ганну по пишній косі й казав: “Я ніколи тебе не скривджу і завжди допоможу”.
В селі дівчата на Василя й не дивилися. Адже красенем він не був, мав великий ніс, рудувате волосся. Та й нахабства, яким відрізнялися інші парубки, йому також бракувало. Бувало, прийде на танці, заб’ється десь в куток і спостерігає, як інші веселяться. Не раз його великі голубі очі шукали в натовпі Ганнусю. А вона й не помічала того пронизливого погляду, бо кружляла в танку з Петром.
Про весілля сусідів Василь дізнався першим. Ганна прибігла до нього і з порога повідомила: “Я виходжу заміж... Ти ж будеш за свідка, правда?” Василя ніби хтось окропом облив. Але щаслива наречена й не помітила, що хлопець зніяковів. Вона міцно обняла його, цмокнула в щічку і, як вітер, гайнула з хати. Василь після приголомшливої звістки каменем впав на дерев’яний стілець. Довго сидів отак, обхопивши голову руками – думав-думав. “Втекти, бігти, не бачити, не чути, забути... Ні, треба витримати це весілля... А потім звідси поїхати. Так, щоб забути”, – одна думка наздоганяла іншу.
...І він таки пішов на весілля Петра та Ганни. Одягнув свій найкращий костюм, взяв букет великих білих ромашок (як любила Ганнуся). Якось незграбно привітав молодят. Цілий вечір був сумний. Хоч Ганнина подруга Олеся, яка була дружкою, і намагалася його розвеселити. “А ти, бува, не закоханий у наречену, що так побиваєшся?..” – спитала ніби жартома – і попала в яблучко. Василь зашарівся і відвів погляд, перевівши тему на роботу, що, мовляв, у селі багато не заробиш і треба їхати на будову. Але Олеся знала, від кого він втікає...
* * *
Через два дні Василь сидів на чемоданах. Хоч як рідні не намагалися відговорити його від тих далеких заробітків, але він був непохитний. “Поїду – і не вмовляйте лишитися. Я будівельник і можу дуже добре заробити. Повернуся, почну хату добудовувати...” – казав матері. А та все благала: “Краще вже б женився, внуків хочеться поняньчити... А тих грошей завжди мало буде. Крім того, ти ж і вдома без роботи не сидиш”. “Заробляю, та не стільки, як треба... Не ятріть, мамо, душу. Вирішив – значить поїду”.
...Ганна, як завше, забігла до Василевої хати. Відразу – в його кімнату. Ліжко застелене, одягу нема. “А що, навіть не попрощався?” – Василева мати до неї з порогу. Ганнуся і тепер не могла зрозуміти, чому її надійний сусід так неждано-негадано покинув село.
...П’ять літ пройшло, а від Василя ні його мати, ні Ганна не отримували звісток. У Ганнусі вже й донька народилася. Тепер всю любов молода мама віддавала їй, бо чоловік, чим довше жили, тим нестерпнішим ставав. Спочатку на роботі почав затримуватися, потім його все частіше в барах бачили. А згодом ледь не щодня додому п’яним повертався. По господарству не допомагав. Напіврозваленим стояв хлів. Давно похилився тин. Та й дах на хаті почав протікати. Все потребувало дужих чоловічих рук. А Петро все годував Ганну своїми обіцянками: то завтра полагодить, то післязавтра привезе, то наступного місяця купить... Не раз на подвір’ї красеня-Петра хазяйнували інші чоловіки, яких Ганнуся наймала на роботу. А він, отямившись від чергового запою, тільки плечима знизував: а що, вже зробили тин, полагодили сарай?
Жінка давно змирилася зі своєю долею. І все говорила подругам: “От вам і красень... І де вона, та краса? Всю пропив: під очима синці, волосся немите, посивіло, зуби посипались – в лікарню не випхаєш його...” Все частіше Ганнуся згадувала свого сусіда Василя, хоч відтоді, як він поїхав з села, минуло десять літ. І якось наважилася зайти до його хати. А там якраз батьки збиралися в дорогу. Жінка дізналася, що з Росії, де працював Василь, прийшов лист, в якому повідомлялося, що він на будові втратив руку. І лише тоді мати Василя, витираючи сльозу, сказала: “А він тебе любив... Через тебе й поїхав...”
...Вона цілісіньку ніч не могла заснути. Передумалося все. І як Василь приносив її улюблені ромашки, і як зиркав на неї на танцях, і як проводив поглядом, коли вона, взявши під руку Петра, йшла додому.
* * *
...Його привезли в село на таксі. Мама так раділа, що син знову вдома, все намагалася його розрадити, але Василь сказав: “Я сильний, я переживу. Гроші маю, тож хату добудуємо. А працювати можна й з однією рукою...” “Це точно, – сказала Зінаїда, – он поглянь на Петра – і з обома, а ладу не може в господарстві дати. Ганнуся геть замучилася з ним. П’є безпробудно, помочі сім’ї ніякої...”
...Ще тільки зійшов сніг, а Василь вже найняв будівельну бригаду. Хату розширювали, подвір’я впорядковували... Він і сам не сидів на місці. За літо навіть навчився косити однією рукою. Хоч повільно, але ж працював! І коли у сусіда Петра клуня стояла порожньою – не спромігся бодай копицю накосити, то у Василя – забита сушеними травами аж під дах.
І тільки тепер Ганнуся зрозуміла, що з руденьким Васильком, якого вона називала “подружкою”, вона була б щасливішою. Але що вже тепер. Он який красень на підлозі лежить... Якось навіть підняв на неї руку. Цілий тиждень жінка намагалася не виходити за тин своєї хати, все ховала від людей синці під очима. Не один раз свідком чергової сварки був Василь. Як завжди, розлючений Петро розмахував перед обличчям дружини своїми здоровенними брудними руками. І все доказував, яка вона погана господиня, що саме через неї він і почав пити. І ось одного дня Василь не витримав і мовив до Ганнусі: “Що ти будеш гинути біля нього? Я хоч і безрукий, але ніколи тебе не ображу... Бо любив і люблю...” Від тих слів Петро аж онімів...
В той же вечір, залишивши батьківську хату чоловікові, Ганна перебралася з донькою до Василя. Його мама так зраділа невістці, що розцілувала і її, і малу Людочку.
Ганнуся сяяла від щастя, вона знову відчула себе справжньою жінкою, бо чоловік був таким ніжним... Через рік подарувала Василеві ще одну доньку. І він ніколи їх не ділив на твою і мою. Все говорив: “Наші дівчатка”. Вони виросли і мають вже свої сім’ї.
* * *
...Давно немає на світі Петра – оковита передчасно загнала його в домовину. На пенсії вже й Ганнуся. Здавалося б, живи і радій поряд з таким турботливим чоловіком. Але Василь, що не звик ледарювати, тою роботою таки підірвав своє здоров’я. Він згасав повільно. Тяжка хвороба, як наслідок 35-річного каліцтва, випила всі його соки. Він помирав у Ганнусі на руках. А вона не голосила, тільки стогнала... І не могла змиритися з втратою. “Але ж ми були щасливі, правда? Навіть за кілька днів з тобою я віддав би все життя”, – то були останні слова її чоловіка...
Людмила РУДЧУК,
Волинська область
| Comments: |
