Сталіна, Рузвельта та Черчилля врятувала дівчина з Костополя
Продовження. Поч. у №№50-53, 3, 4– Ще є свідчення жительки села Кам’янка Юзефи Хвойної: “Ми саме копали картоплю на городі і все, що відбувалося, бачили з відстані якихось 200 метрів. Йшла зелена вантажна машина. Зупинилася навпроти хати Осташевських. Одна з жінок сплигнула з кузова на землю, а друга подавала їй чемодан. У цей час з машини вискочив офіцер із золотими погонами і почав щось говорити з тією, що стояла біля машини. Раптом почули крик: “Не стріляй!” та гримнуло три постріли. Офіцер швидко вскочив у кабіну, і машина на великій швидкості поїхала у бік Шумська. Перед тим, як ускочити до кабіни, офіцер кинув чемодан у кузов. Коли я підбігла до жінки, що лежала навзнак на землі, вона ще важко дихала, та відразу ж затихла. І тільки з очей у неї витекла сльоза…” І доповнюють картину розправи свідчення секретаря сільради Ніни Стратюк: “На другий день після вбивства на дорозі знайшли клейонку в крові. Інші люди села підібрали простирадло, хустки, які також були в крові. За селом Долоче, приблизно в одному кілометрі, я побачила закинуту на дерево жіночу сумку. В сумці було 200-400 карбованців грошей, до-відки на ім’я Лісовської та Мікоти, посвідчення з фотокартками, які давали замість паспорта, та фотокартки якогось чоловіка в цивільному. Там також був товстий зошит з нотатками…”
Коли після загибелі Лідії її сестра, рівнянка Валентина Демчинська, захотіла оглянути кімнату сестри у Львові та забрати її фото й особисті речі, виявилось, що помешкання вже зайняте якимось військовим і зачинене. Офіцер держбезпеки, який супроводжував її, пообіцяв: “Ми все вам вишлемо”. Сусідка Неля Бойкевич, ледве тримаючи себе в руках, звернулася до Валентини: “Пані, щойно з вами був той самий чоловік, котрий приходив до Ліди напередодні їх від’їзду…”
Справу засекретили до 2025 року
– Напередодні трагічної дати – загибелі сестер – вперше погодився на відверту розмову зі мною рідний брат знаменитої розвідниці Іван Макарович Мікота, який багато років відмовлявся від спілкування з пресою, – продовжує історик. – Він сказав: “Після того, як у кінці жовтня 1944 року з Марією і моєю двоюрідною сестрою Лідією Лісовською по-звірячому розправилися їх вчорашні соратники, члени нашої родини зрозуміли: те саме можуть вчинити і з нами. Моя двоюрідна сестра Валентина, яка зібралася їхати на похорон Марії і Ліди у Хмельницьку область, вночі була попереджена невідомими людьми про те, що у випадку її присутності під час поховання з нею вчинять те ж саме... А рідні сестри, Зоя і Ганна, які викрили злочинців, що під виглядом вояків УПА грабували місцеве населення, щоб врятувати собі життя, вимушені були втекти на постійне місце проживання аж до Бердянська… Особисто я, щоб уникнути переслідування та чисельних допитів у відповідних органах, попросився добровольцем у діючу армію, воював з німцями, японцями, служив шість з половиною років, аж до 1951-го. Повернувся додому нагороджений бойовими орденами та медалями. Не до інтерв’ю було нашій родині”.
Читаючи книжки знаменитих партизанських командирів, я знаходив дуже мало правди.
Наприклад, для чого усі розвіддані, які добула Марія Мікота було приписано як заслугу диверсанту Миколі Кузнєцову? Адже звання Героя Радянського Союзу він би отримав і за свої терористичні акти. Для чого з хати батька було забрано всі особисті речі Марії? Винесли навіть нагородний лист на орден Вітчизняної війни II ступеня та мої нагороди. Сьогодні на згадку про сестру в мене дивом залишилася лише стара праска на вугіллі, якою вона прасувала свої сукні та одне фото. Згадую розповідь своєї двоюрідної сестри Олени Демчинської, яка після звістки про загибель сестри Лідії звернулася до секретаря Рівненського обкому генерала Бегми. “Оленочко, тримайся! – мовив Василь Андрійович. – Хочу повідомити тобі тяжку звістку. Твоя сестра Лідія Лісовська та Майя Мікота поїхали з офіцерами на завдання і вважаються серед тих, хто загинув під час цієї операції…”.
– То до чого ж тут якісь міфічні бандити та вояки УПА? – запитує дослідник. – Таємниця загибелі відважних сестер-розвідниць і досі лишається під грифом “секретно”. Можливо, у 2025 році, коли розсекретять архіви КДБ, ми зможемо дізнатися всю правду з документів. Думаю, сестер вбили за те, що вони занадто багато знали.
Про діяльність знаменитої розвідниці Лідії Лісовської згадується у понад 50 книгах, її ім’я внесено до енциклопедії найвидатніших жінок Польщі. В радянські часи не забули і Марію Мікоту, її іменем назвали вулицю. Прикрим залишається той факт, що у чиюсь “світлу” голову костопільських “патріотів” початку 1990-х років прийшла думка і вулицю, було перейменовано, натомість залишені назви вулиць Бегми, Дундича, Піонерська, Рокосовського, Конєва. Хочеться вірити, що пам’ять про знаменитих жінок залишиться на сторінках історії розвідки.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
