Водяна кузня уже 150 років працює у Закарпатському селі
Про “Гамору” – водяну кузню на Закарпатті, говорять, що вона чи не єдина, яка залишилася у Європі, і що їй уже понад 300 років. Коли випала нагода подивитися на цю унікальну пам’ятку старовини, скористалися нею. Діставшись до села Лисичево, що в Іршавському районі, віднайшли ззовні звичайну впорядковану садибу, на воротах якої вирізьблений напис “Музей-кузня”. Проте сама кузня справді нас вразила, як і робота тутешнього коваля.
Перші власники – німці
Те, що їй так багато років, – перебільшення. Місцеві жителі кажуть, що триста років тому при австро-угорській владі тут була “папірня” – потужна паперова фабрика. А кузню, як одну із чотирьох най-більших металообробних підприємств Підкарпатської Русі, збудували десь в середині XIX століття. Її продукцію, сільськогосподарський реманент, продавали по всій Європі. Людвік Ламера, який пропрацював тут більше сорока років ковалем, вважає, що її власники – його пращури-німці, тому у 20-х роках минулого століття його няньо відбудував кузню. Саме такі найбільше були поширені у Німеччині, а слово “гамора” з німецької означає “молот”. Довгі роки кузню підтримували ентузіасти, а тому тут переконані, що вона єдина у Європі, яка ще працює на воді.
Якийсь час після повені 1998 року “Гамора” не працювала й фактично була на грані знищення. Але її одразу взяла в оренду сім’я Петровців. Вони відремонтували водяну кузню, намагаючись зберегти первісний варіант механізму. Правда, дехто з районних чиновників та односельчан вважає, що ця сім’я лише прикривається “Гаморою”, використовуючи тутешні приміщення понад дорогою під торгові “точки”: магазин і бар. Бо сама кузня потребує для свого оновлення немалих коштів. Насамперед їй потрібно повернути первісний дах – він був з дерев’яних дощечок, а не з шиферу... Тому вже декілька років ведеться мова, аби діючу музей-кузню повернути державі. Віктор Ющенко, відвідавши її 2006 року, обіцяв посприяти цьому, та поки що усе залишається по-старому.
Молот у кузні вражаючий: 120 кг – голова, півтонни важить чобіт. Топорище букове – бук не такий крихкий, як дуб, він прогинається. Працює молот за допомогою дерев’яного колеса, на яке зверху падає вода. Воно крутиться і приводить у дію вал, а той вже рухає молот, аби лише встигав підставляти під нього залізо. Щоб підвести до кузні воду, селяни загатили греблею русло річки Лисичанки і вирили канали довжиною кількасот метрів. Так колись і без електрики люди мудро використовували природу, аби та працювала на них...
Вугілля для печі лише нововолинське
Від нинішнього коваля Михайла Пилипчинця чуємо ще й такі професійні терміни як дзиньк, чертинка, шванцик, гранц, шотер, штовханя... Пан Михайло, який тут працює уже 25 років, майже кричить, розповідаючи про кузню, при цьому ні на хвилю не відривається від роботи. Спостерігаючи за ним, розуміємо, що ковалеві треба бути надзвичайно сильним, вправним і метким. У гуркоті кузні слів не чути – команди одне одному коваль і помічник дають кивками голови. Поруч із молотом – кохоль (піч). В ній вугілля (до речі, тепер користуються лише нововолинським, колись – деревним), яке розжарюється до 1200 градусів, а тому за якусь секунду залізо просто згоряє, якщо його вчасно не витягнути. З кохоля нагріті залізні листи швиденько переносять кліщами до ковадла, б’ють молотом, поки гаряче, і далі – знову в піч. Якщо на ву-гілля кидати пісок, він “законтачить”, і таким чином відбувається процес зварювання. Через якихось 15 хвилин перед нашими очима з’являється виготовлена мотика.
Зараз у “Гаморі” виробляють реманент для селян: мотики, рогачки, виноградні сапи, лопати, які продають по закарпатських магазинах за 18-20 гривень. Коваль за виріб отримує 3 гривні, а за робочий день він може зробити, для прикладу, 25 мотик. Охочих продовжувати ковальську справу з місцевої молоді нема (хоча учням він дає уроки ковальства) – робота тут важка і шкідлива, яка фактично не відрізняється від шахтарської. Пан Михайло уже 10 літ на пенсії (пішов у 50 років), та, поки є сила, працює. Він нарікає, що колись сільські люди мали роботу, а зараз усі по заробітках і діти виростають без батьків.
Уже декілька років лисичевська “Гамора” збирає ковалів з усієї України на Всеукраїнський фестиваль ковальського мистецтва, які проводять тут майстер-класи.
Єдина ця унікальна кузня в Європі чи ні – не так важливо. Важливо, аби тут ніколи не згасав вогонь у печі й не переставало крутитися бодай єдине колесо...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Закарпатська область
| Comments: |
