Загубив ноги на війні,а «знайшов» їх на своїй могилі
Володимир МЕЛЬНИК
Володя пішов на війну вісімнадцятирічним юнаком – артилеристом протитанкової гармати. У запеклих боях дійшов до Німеччини, а зупинився за 300 кілометрів від Берліна, у містечку Бреслау (тепер це польське місто Вроцлав). Це був день Святого Юрія, шосте травня 1945 року, йшов четвертий місяць штурмування місцевої фортеці. Злий жарт долі – того дня, о шостій вечора, його полк вже святкував перемогу, а зранку Володя втрапив на німецьку міну.
Він спершу і не зрозумів, що сталося: спочатку підкинуло у повітря, а побігти далі не може, все падає та падає. Лише коли фонтани крові залили все навкруг, страшний здогад різонув свідомість. Останніми зусиллями витягнув трофейний пістолет і приставив до скроні. Рахував до десяти і думав про маму: він, найстарший із десяти дітей, повернеться не опорою, а немічною калікою? “П’ять, шість, сім...” Приготувався, попрощався зі світом і тут раптом на нього наштовхнувся зв’язківець, який тягнув телефонну лінію. Останній спомин – як друзі-гармаші над ним клопочуться. Очуняв Володимир Филимонович уже в госпіталі. “У перші дні, – напише потім у своїх спогадах вже літній чоловік, – я не кричав, а ревів, як худобина. Біль був нестерпний.”
– Змінив вісім госпіталів, – розказує фронтовик. – Де тільки не був: Німеччина, Чехословаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Харків... Мені було 19 літ, я лежав у “палатах смертників” і хотів якнайшвидше померти. Чотири рази випробовував долю: невдало стрілявся, потім труївся, тиждень лежав непритомним після ковтання сно-дійного і нарешті надумав викинутися з четвертого поверху лікарні. Молоденька медсестричка встигла за сорочку вхопити, витягнула і давай мене ляпасами до життя повертати: “Хочеш, – кричить, – щоб я через тебе у тюрму сіла?!” Мені так соромно стало, що відтоді я вже слабаком не був. І сила духу десь взялася. Почав проситися у палату до легкопоранених, де чувся сміх. Вирішив: якщо повертатися додому, то лише на двох ногах і з високо піднятою головою. Тому й рідним не писав, де пропав.
– Можете собі уявити, – каже Володимир Филимонович, – до 1945 року Радянський Союз не мав жодного протезного заводу. Коли у Харкові налагодили першу лінію із випуску протезів, вони стали мрією для всіх безногих калік війни. Але тоді отримати простому солдату протези – те саме, що злітати на Місяць. У госпіталях лежали командири та генерали, й держава насамперед забезпечувала їх. І от був у мене друг по такому ж нещастю – Антоша з Львівської області. Ми з ним удвох скоперувалися, приїхали на протезний завод і... взяли в заручники директора! Мовляв, без протезів ми звідси живими не поїдемо. А щоб він не сумнівався у серйозності наших намірів, навіть його величезний стіл перекинули догори дном. І таки добилися: нам вручили новенькі протези!
...Юнак увійшов у рідну хату, злегка спираючись на паличку. Його обіймали-цілували, не здогадуючись про каліцтво. Лише мудрий дід Демид все приглядався до ходи хлопця. А коли сіли за святкову вечерю, не витримав, нахилився до Володі і тихенько прошепотів: “А коліна... коліна хоч залишилися?”
Ввечері того ж дня Володя повів проводжати засніженими дорогами дівчину із сусіднього села. Молодість брала своє...
Як почесний громадянин Вроцлава свої бути шукав
– Відразу після війни я прийшов працювати завгоспом у рідну школу-семирічку, – згадує Володимир Филимонович. – Хліб важив за допомогою каменів, бо гир тоді не було. Хтось доніс, і до школи приїхала молоденька симпатична перевіряюча. Така серйозна! Як побачила ті камінці, розгнівалася і пообіцяла мене під суд віддати. Не віддала. Бо стала моєю дружиною.
Бігли роки, у подружжя народилося двоє дітей. Володимир Филимонович працював бухгалтером, а потім і секретарем сільської ради. Навіть встиг довчитися до п’ятого курсу юридичного факультету Львівського університету. Але покинув, каже, через непорозуміння із керівництвом на роботі. Хоча заліковку зберігає і досі, як реліквію.
Якось, а минуло вже 20 років по закінченню війни, влада польського містечка Вроцлав запросила його відвідати місто. До простого солдата там поставилися, як до міністра, дали статус почесного громадянина. Відтоді Володимир Мельник не раз бував у Польщі, відвідував місця, де воював. І одна думка йому постійно спокою не давала: відірвані попід коліна ноги були одягнуті у червоні трофейні чоботи. Не могли ж їх тоді попід тином викинути? Отож Володимир Филимонович, ні-ні, а у місці, де його поранило, щораз очима щось шукав. Якось це запримітили польські журналісти, тож запитали: “Цо пан шука?” Почувши у відповідь лаконічне “ноги”, наступного дня надрукували статтю: “Російський солдат приїхав шукати свої ноги”.
І хоча це звучить дивно – Володимир Мельник таки знайшов їх! У день 40-річчя Перемоги на околиці Вроцлава, де й “загубив”.
– Мав уже їхати додому, але повернувся ще раз туди, де мене поранило, – згадує Володимир Филимонович. – А там якраз побачив старого чоловіка. Ми з ним розговорилися, і пан Михайло згадав про німця, який тоді тут жив і розповідав усім про розірваного на шматки солдата. Мовляв, залишилися від нього лише бути. У мене серце стало: “Де ж ті бути?” – допитуюся. Поляк повів мене за сарай, де були дві могилки, і пояснив, що в одній похований 13-річний син німця, а в іншій, із хрестом з дерев’яних паличок – те, що залишилося від солдата. Я аж заплакав, кажу: “Там мої бути...” і підняв штанини. Побачивши протези, поляк аж сплеснув руками: “Цо, пан стоїть на своїх ногах? Матка Бозка, вперше бачу живого чоловіка, який побував на своїй могилі!”
Володимир Филимонович вже на схилі літ, але його жвавості ще можна позаздрити. Власними руками збудував хату, викладав паркет, робив столярку і досі тримає своє помешкання в ідеальній чистоті. Кілька років тому не стало його половинки – “свою Олечку”, паралізовану внаслідок інсульту, він півтора року доглядав, як малу дитину. Каже, що такої хорошої жінки вже нема і не буде на цьому світі. Тож зараз живе сам, виглядає дітей, які, на жаль, за своїми клопотами все частіше відкладають поїздку до батька. Раз у тиждень Володимир Филимонович заводить свою стареньку “Ниву” і їде на ній за продуктами. А вечорами пише книги. Вже вийшла його “Історія села Слободи при Шаргороді”, а тепер працює над “Солдатськими спогадами про Чехословаччину”.
– Чув, що мене називають Шаргородським Маресьєвим, – говорить Володимир Мельник. – Та ж у нього були акуратно відрізані лише стопи, а я навіть коліна мав пошматовані! О, якби у мене так було, то я б його переплюнув і в танцях, і в бігові. Як був молодий, то самими колінами танцював!
Мирослава КОСЬМІНА,
Вінницька область
Фото автора
| Comments: |
