Народний артист з Колок Олег Мосійчук: «На Волині небо особливе, пронизливо блакитне…»
Олег МОСІЙЧУК
Олег Мосійчук народився 1960 року в селі Новопавлівці Межівського району Дніпропетровської області, але своєю малою вітчизною вважає Волинь, куди батьки повернулися із заслання.– Як часто буваєте на малій батьківщині, Олеже Петровичу?
– На превеликий жаль, дуже рідко. Лише на Великдень збираємося всією родиною у батьківській хаті, а в інший час буваємо наскоками. Чую за собою велику провину, що Луцьк так близько, а вирватися туди частіше, ніж хотілось би, не вдається. Кожного разу, коли перетинаю “кордон” між Галичиною і Волинню, звертаю увагу на небо. Воно у нас особливе, пронизливо блакитне… Такого немає ніде, щиро кажу! Люблю Тернопіль – адже звідси родом моя дружина, тут народилася наша донька.
– Де Ви познайомилися з вашою дружиною Ярославою?
– Це було дуже давно, ще на першому курсі Дніпропетровського театрального училища. Зустрічалися з 16 років, а одружилися, коли обом було по 24. Після розподілу вона поїхала до Тернополя, а я потрапив до Луцька. Ми по черзі виривалися одне до одного. Я, приміром, відігравав виставу о десятій вечора, встигав на нічний рейс на 23.15 до Тернополя, приїжджав туди о третій ночі, а вранці повертався до Луцька, щоб встигнути на ранкову репетицію. Слава теж моталася… Потім мене забрали до армії, і вже після служби ми нарешті одружилися. До 1985 року жили у Тернополі, потім мене запросили у Рівненський та Чернівецький театри, і ми працювали там разом. А у 2004 році знову переїхали до Тернополя і покидати його не плануємо. Дружина Ярослава – акторка Тернопільського театру, заслужена артистка України. Донька Анна – перекладач з англійської мови.
На щастя, не дивлячись на скрутні часи, трупа Тернопільського театру, на відміну від багатьох інших, залишається стабільною, не розпорошилася по закордонах. Цей феномен – заслуга світлої пам’яті попереднього керівника театру Михайла Форгеля.
– Ви змалечку були певні, що будете актором?
– Мої перші усвідомлені спогади – це коли батько брав нас, трьох синів, на вистави, залучав до постановок. Робив це м’яко, ненав’язливо, і ми радо допомагали оформлювати сцену, щось ладнали, малювали... Одна з моїх перших ролей – старий кобзар Кирик у виставі “Назар Стодоля”. Батько загримував мене так вдало, що коли я побачив себе у дзеркалі, то злякався. Першою ж роллю на великій сцені у Волинському театрі був Павлик у “Дикому ангелі”. Коли мені було 15 років, тато приніс газету “Культура і життя” з оголошенням про набір студентів на акторський факультет Дніпропетровського театрального училища. Я сказав, що їду вступати. Батько мене відмовляв, він бачив мене художником. Та все ж я поїхав. Хоча деякий час мріяв стати журналістом чи письменником…
– Ваш батько серйозно потерпів від комуністів. Тема наруги режиму над особистістю, нацією часто піднімалася у вашій родині?
– Знаєте, ніколи не було такого, щоб батько сідав за стіл і починав ні з того, ні з сього згадувати про пережите. Його виховання було мудрим. Говорив про сибірське заслання, про голодомор лише при нагоді. І, дивна річ, ми ніколи не відчували у його словах озлобленості. Часом він казав лише: “Хлопці, зараз такий час, що можете зазнати всього у житті”. Знаючи, скільки йому довелося перенести, я часом ловлю себе на думці, що я б так не зміг… Запам’ятався один випадок. Тато приїхав з гастролей, і ми, малі, почули, як він ділився з мамою: “Зустрів кагебіста, який мене садив. Він сказав: “Где бы ты ни был и что бы ни делал – пред родиной вечно в долгу”. Через минулі “провини” батька чекісти переслідували і мою сім’ю. У 1982 році у Тернополі я з вагітною дружиною змушений був кілька ночей провести у міському парку Шевченка. Від мене вимагали, щоб я підписав папір про співпрацю з “органами”. У центрі міста їхній працівник заявив: “Ты – сын врага народа, ищи себе работу в другом городе”. Я чоловік вихований, але послав його подалі… Тривалий час мене “ламав” чекіст Медоєв. Він назвав мені прізвища працівників театру, стукачів КДБ. Пропонував пристати до їхньої компанії, спокушав хорошим житлом, званнями. Слава Богу, ми з дружиною пережили все це.
– У грудні Указом Президента Вам присвоєно звання народного артиста України. Театральний глядач іде “на ім’я”, і ваші постановки люблять не лише театрали Тернополя, а й багатьох інших міст України. Про які нові вистави Ви мрієте?
– У мене є певні задуми. Є кілька дуже гарних п’єс, які хочу поставити, але стримує реалізацію задуманого брак грошей. Сподіваюся, з Нового року ситуація поліпшиться. Я завжди прагну працювати з п’єсами, які зачіпають душу за живе.
Світлана Клос,
м. Тернопіль