у таборі мріяв побувати на могилі Сталіна
Петро МОСІЙЧУК
Заслуженого працівника культури України, лауреата різноманітних фестивалів та конкурсів Петра Мосійчука знають у багатьох селах та містечках Волині. Він уже понад сорок літ керує народним аматорським театром у селищі Колки Маневицького району. Їхні вистави подивилися тисячі трудівників. Але зовсім небагато людей знає, що колківський режисер в юності був засуджений на 25 літ каторги і провів у таборах сім років.
Папуга – перша роль народного артиста
Петро Трифонович вважає себе щасливою людиною, адже займається улюбленою справою. З дружиною Євою Антонівною виховали і вивчили трьох синів, які своє життя також пов’язали з мистецтвом. Найстарший, Ярослав – архітектор, середній, Олег – режисер і актор, найменший, Ігор – заслужений художник і скульптор. У грудні в цій творчій родині сталася надзвичайно приємна подія – середньому синові, головному режисеру Тернопільського драматичного академічного театру Олегу Мосійчуку присвоєно звання “Народний артист України”. У Колках ми зустрілися з главою цієї творчої родини. Пан Петро з посмішкою згадує першу роль свого сина:
– Всі троє хлопців змалечку були помічниками і активними учасниками моїх театральних постановок. Ми часто їздили на гастролі районами Волині. Жили тоді, як правило, в наметах на берегах річок чи озер: риболовля, пісні біля вогнища, розмови про вічні цінності. Таке не забувається. А найперша роль, яку довірили Олегу, – папуга у виставі Володимира Минка “Увага, какаду!” Але син дуже наполегливо просив серйозну роль. Я дав йому зіграти кобзаря Кирика у виставі “Назар Стодоля”. Ми Олега так загримували, що він сам себе не впізнав. Так розпочався його акторський шлях. Тому й поступив у Дніпропетровське театральне училище, там був шалений конкурс – 20 людей на місце. Хоча він ще в школі мав літературні задатки і добре писав, був вибір між журналістикою і театром. Але переміг театр. Згодом Олег закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, навчався на режисерському курсі у Сергія Данченка.
Шлях до свого народного театру у 78-літнього Петра Мосійчука був набагато складнішим і довшим. У нього чіпка пам’ять. Пан Петро розповідає про свої табірні етапи з дуже цікавими деталями та подробицями. Слухаєш, ніби фільм дивишся:
– Народився у Годомичах, це кілька кілометрів від містечка Колки. Наше село було патріотичне і театральне, ставили п’єси українських класиків. Це і на мене вплинуло ще в ранньому дитинстві. Мій батько керував сільським і церковним хорами. Добре пам’ятаю перший прихід радянської влади у вересні 1939-го. Їх, дійсно, зустрічали як визволителів, які звільнили нас від поляків. Але через якийсь час один червоноармієць у будьонівці зайшов у храм. І селом пішли чутки, що то якась не наша влада, а безбожники, бо хто коли в церкву в шапці заходив. Селян це прикро вразило. Коли розпочалися арешти і більшовики ліквідували “Просвіту”, то навіть найзапекліші їхні прихильники розчарувалися.
Згадує, як втікали радянські солдати у 1941-му, викидали зброю. Ще до приходу німців в Годомичах націоналісти встановили свою владу, зібрали сход селян, вибрали голову і секретаря управи. Він добре пам’ятає Колківську республіку.
Годомицький підпільник отримав 25 літ таборів
У січні1944-го в їхній родині сталася страшна трагедія – червоні партизани вбили батька і двох рідних дядьків.
– То за що мені було любити радянську владу? – запитує Петро Трифонович. І хлопчина розпочав свою власну боротьбу. Знайшов ще кілька однодумців, і в Колках та навколишніх селах розповсюджували листівки, збирали зброю. Слухаючи розповідь пана Мосійчука, пригадав автобіографічний роман російського письменника Анатолія Жигуліна “Чорні камені”. Там розповідається, як воронезькі школярі у 1947-1948 роках створили нелегальну антисталінську молодіжну організацію. Чекісти жорстоко розправилися з юними підпільниками. У творі висвітлено страхітливі обставини “розслідування” і жорстокі будні концтаборів.
Про колківського патріота також можна писати роман. Йому довелося пережити не менше. Для юного борця з Годомич все закінчилося трагічно. Один з підпільників похвалився повстанцям, які зайшли до хати, що також бореться проти совєтів. Насправді це були бійці спецзагону енкаведистів, які видавали себе за бандерівців. Восьмого березня 1948-го року 17-річного Петра заарештували. Через два місяці відбувся суд: всім учасникам молодіжної підпільної організації дали по 25 років і відправили у різні табори безкрайого Радянського Союзу. Петро Трифонович вважає, що йому пощастило, адже тоді якраз відмінили смертну кару, таким чином він залишився живим. Ще й порахував – коли вийде, йому буде 42 роки. Табірні митарства волинянина потребують окремої розповіді: Мордовія, Караганда. Пан Петро – активний учасник Норильського повстання. У нього була мрія, досить несподівана, навіть крамольна. Вже чимало матеріалів довелося писати про долі репресованих співвітчизників, але про таке ще не чув.
– Тільки потрапив у табір, то мріяв побувати на могилі Сталіна, але ще вождь всіх народів був живий, – розповідає режисер. – Вже у брежнєвські часи за виставу Василя Бикова “Піти й не повернутися” ми отримали перше місце в області. А мене преміювали десятиденною поїздкою в театри Москви. Подивився 15 вистав. Побував у мавзолеї, побачив Леніна, адже тільки таким чином можна було потрапити до Кремлівської стіни, де поховані радянські вожді. Підійшов до пам’ятника на могилі Сталіна і кажу: “Ну, сука, ти лежиш, а я на тобі стою”. І пішов – мрія збулася. Все-таки я виграв.
Після звільнення волинянин одружився і вісім років прожив зі своєю сім’єю у Дніпропетровській області. Там у них народилося троє синів. Але постійно тягнуло на батьківщину, і вони з маленькими діточками повернулися на рідну Волинь.
– Мене якось одна жінка запитала: “Чому репресовані так довго живуть?” Я їй відповів, що роки ув’язнення не рахуються, бо то було не життя, – посміхається Петро Трифонович. – Я себе в сталінському таборі почував краще, ніж в радянському колгоспі. Тому пішов працювати в культуру. Та ж вистава чи пісня зберігають нашу націю, змушують задуматися.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
