Благослови, Холмська Божа Мати, новий рік в добрі почати

Реставратор Анатолій КВАСЮК

Сьогодні кожен може вільно прийти до цієї святині, щоб поклонитися їй, попросити у Богородиці зцілення, подякувати за добро та милосердя. Чудотворний образ нині зберігається у Музеї Волинської ікони у Луцьку в окремому залі. Тут особлива атмосфера. Навіть аромат не такий, як в інших залах, – віє неймовірною благодаттю, на душі стає спокійно, умиротворено. Почуваєшся й справді, наче у храмі. Не випадково тут завжди людно. Як і тисячу років тому, чудотворному образу звіряють найсокровенніші думки, просять благословення на добрі справи чи захисту у біді. Й не віриться, що ще десять літ тому він вважався назавжди утраченим.
Доля Ікони Холмської Божої Матері велична і трагічна водночас. За одним з переказів, малював цей образ з лику Діви Марії євангеліст Лука. Кажуть, до Києва його привіз рівноапостольний князь Володимир разом з іншими іконами. А може, чудотворний образ потрапив до української столиці зі шлюбним посагом його дружини – царівни Анни. Як це було, достеменно ніхто не знає. Однак те, що ікона написана в ХІ столітті – факт, це вже підтвердили численні дослідження. До Холма вона потрапила завдяки Данилу Галицькому.
Життя завдовжки у тисячу літ… Незбагненно для людини. Й не дивуюся, що легенди настільки тісно переплелися з реальними подіями, що годі відрізнити одне від іншого. За цей час пережити чудотворній іконі довелося немало. Її коронував Папа римський і рубала ворожа шабля, перед нею стояв навколішки польський король Ян Казимир і впинали стріли монголо-татари, її обдаровували найдорогоціннішими шатами виробництва іменитих ювелірів Європи і дико грабували, зриваючи навіть мідні цвяшки… Одні отримували зцілення, інші – кару (безбожникам, які оскверняли святиню, вивертало голови обличчям до спини, вони сліпли, ставали каліками). Див було стільки багато, що у сімнадцятому столітті їх почали записувати. І невдовзі вийшла друком книга – було зафіксовано понад 700 чудесних благодіянь!

Таємно молилися і плакали за втраченою землею

Не раз ікону Холмської Богородиці намагалися знищити. Було, що сотню літ пролежала під уламками зруйнованого храму після чергового ворожого нападу. Але її знайшли і з великими почестями повернули у відбудовану святу обитель у рідному місті. Востаннє чудотворний образ зник в роки Другої світової війни.
19 травня 1940 року в уже окупованій німцями Польщі була відновлена Холмська православна єпархія, яку очолив Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Його стараннями було завершено ремонт та оздоблення Собору у Холмі, який зруйнували під час Першої світової. Та найбільшою турботою Івана Огієнка було повернення Холмської Богородиці, яку майже три десятиліття перед цим, рятуючи, вивезли з Холма. І йому це вдалося. Скільки людей зібралося у Соборі, аби вшанувати Пречисту (був 1943-й рік)! Вклякали перед святинею кілька діб. Владика виступив перед громадою з промовою: «28 літ сумно зітхали намучені груди холмщан, і всі безнадійно день і ніч виглядали свою єдину міцну оборону, свою правдиву заступницю і вірну потішительку, свою Холмську Божу Матір… І нарешті милосердний Господь почув усі наші всенародні гарячі молитви. Пречиста Діва вернулася до Холма…»
Але не надовго. З’явилася і швидко знову зникла. Війна внесла корективи. Холмщаки втратили свої рідні землі – їх примусово почали виганяти з батьківщини. Православні святині нищилися, священиків убивали… Ця трагічна сторінка в житті народу й досі до кінця не досліджена. Рятувався, хто як міг. Депортовані вивозили з собою найцінніше.
В історії Холмської Богородиці тоді зупинився час. Дослідники ламали голову – куди ж подівся образ? Висловлювали кілька припущень: що ікону міг вивезти в еміграцію Іван Огієнко, що вона могла загинути під час одного з бомбардувань. Багаторічні пошуки не давали результатів. Зрештою, чудотворний образ стали вважати втраченим назавжди. І тільки у 1996-му році він виринув з невідомості. Надія Горлицька зізналася кільком холмщакам, що реліквія – у неї вдома.
Тоді було боязко навіть пошепки говорити про таку подію – на святиню могла претендувати польська сторона, її цінність могла принадити грабіжників. Втаємничені у цю історію люди дали обітницю мовчання. Адже ікона потребувала серйозної реставрації. Передбачалося, що святиню оприлюднять, щойно роботи будуть завершені.
Зі спогадів Надії Гаврилівни стало відомо, що ікону дійсно намагався вивезти під час евакуації Іван Огієнко. Однак ешелон, в якому знаходилася святиня, бомбардували. Шум, паніка, вогонь. Одна жіночка побачила чудотворний образ, що лежав поміж чужих речей. Кинувши свої клунки, взяла ікону і на руках перенесла до Любліна. У цей час в Холмі ще залишався отець Гавриїл Коробчук (тато Надії Горлицької, мій прадідусь). Дізнавшись, що святиня поряд, він спорядив вантажівку і супровід – старшу доньку Любу та диякона Петра Сурікова, аби привезти образ до Холма.
Невдовзі і родину Коробчуків змусили виїхати з рідної хати. На збори дали всього дві години. Мабуть, через оту терміновість огляд речей митники проводили не надто пильно. А може, прадідусь так добре образ заховав. Словом, ікону не знайшли. Так вона опинилася у Луцьку.

Автентичний шар перекрили грубою шпаклівкою

Отець Гавриїл розумів усю відповідальність, яку на себе взяв. Він послав своїх доньок Любов і Надію у Почаївську Лавру, аби порадитися з монахами, як правильно вчинити з образом. Там служив старенький монах, який був раніше на Холмщині і якому дуже довіряли. Вислухавши думки отця Гавриїла, родини, він порадив (а це були 50-ті роки) все-таки залишити образ на таємному збереженні в сім’ї, поки настануть такі часи, що можна буде його оприлюднити й віддати на служіння людям і Богові.
І Коробчуки ікону зберігали. Діставали її зі схованки на найбільші свята. Отець Гавриїл вбирався у священницький одяг і в тісному родинному колі відправляв біля неї службу Божу. Таємно молилися і плакали за втраченою батьківщиною.
Роки йшли, але спокійніші часи все не наставали. Коли Гавриїла Коробчука направили служити до Чигирина, чудотворний образ перевезли до Станіслава (Івано-Франківська). Там служив зять отця Гавриїла – Денис Ренда. Сподівалися, що у нього вдома образ буде у безпеці, що можна буде спокійніше почуватися за долю ікони.
Денис Петрович теж дуже шанував святиню, яку йому довірили. Але з певних причин саме він поклопотав, щоб образ поверх перемалювали. Моя мама, Наталія Недільська, розповідала, як Денис Петрович надіслав бабці листа і сказав, що має намір покликати художника, який би поверх старої, знищеної часом ікони, наніс новий образ. Надія Гаврилівна відписала, що цього категорично не можна робити, бо святиня перейшла через століття і повинна залишатися у первозданному вигляді. Чому не послухав? Судити не будемо, людина вже пішла у Вічність. Бабця побачила, що ікона перемальована, коли приїхала до Івано-Франківська на похорон до племінника – син Дениса Петровича Євген передчасно загинув.
На жаль, перекрили чудотворну ікону дуже непрофесійно. Маляр наніс нищівну шпаклівку з домішками піску та битого скла. Вона впилася у тло автентичного образу, зцементувавши намертво первісний шар та нову «картину». Авторський живопис був нищівно замальований олійними фарбами.
– Коли померла тьотя Люба і отець Денис, то єдиною хранителькою, яка мала основну відповідальність за цей образ, стала моя мама, – розповідає Наталія Олексіївна. – Ми не раз збиралися в родині і радилися: роки йдуть, потрібно вирішити долю образу. Поки живі холмщаки – свідки, які поклонялися йому ще в Холмі до примусового переселення. Більшість з них опинилися на Волині. Стали думати, як цей образ повернути людям. На той час головою товариства «Холмщина» був Віктор Ревуха. Він, пан Стрілка і Йосип Струцюк в моїй присутності мали розмову. Для реставрації порадили пана Анатолія Квасюка. Пам’ятаю його слова: «Ми повинні крок за кроком усе документувати, бо наступні покоління мені цього не пробачать». Сьогодні тільки можна низько схилити голову перед його титанічною працею.

Точив до 30 скальпелів щодня

– Якось тридцять років тому в інституті на лекції нам розповідали, що була ікона Холмська, яка безслідно зникла, – пригадує Анатолій Іванович. – А у 1996-му році холмщак художник Микола Черенюк звернувся до мене: чи хотів би я подивитися одну ікону. Але якщо я погоджуся, то щоб про це нікому не розповідав, така була вимога. Коли ми прийшли на квартиру до Надії Горлицької і зайшли у спальню, я відчув аромат кипарису. Переді мною стояла ікона в рушниках. Я глянув на золоті прикраси – ми вивчали це як «Отче наш», це хрестоматійні речі. У мене був неймовірний стан. Я очікував будь-що побачити, але не таке. Це було диво.
Ікону в сім’ї Коробчуків-Горлицьких свято оберігали. Коли відчинялися двері в кімнату – закривалася ікона, щоб випадкове око її не побачило, аби не вкрали. Але температурний режим, вологість не були для образу оптимальними. Фарба тріскалася, тло руйнувалося – а це дуже гнітило господиню. На іконі вже було багато ділянок, де ледь трималися фрагменти. Образ потребував порятунку.
Анатолій Іванович дав обітницю працювати над ним таємно. Він взявся за цю нелегку працю, ще до кінця не розуміючи, наскільки така робота його поглине. Трудитися доводилося лише ночами. Зачинявся музей, всі працівники розходилися по домівках, тільки тоді він відкривав у майстерні чудотворний образ і брався до справи.
– Було фізично важко, міг тільки радіо слухати, навіть на газети часу не вистачало, – пригадує Анатолій Квасюк. – Робота й справді вимагала максимальної віддачі. Очевидно, маляр, докладаючи зусиль, шпателем заповнював поверхню ікони. Було кілька застиглих фрагментів, перевернутих живописним шаром донизу. Нагостриш скальпель, а вже за 2-3 хвилини він тупиться, пісок «гасить» інструмент. Доводилося готувати по 20-30 штук скальпелів щодня. Для мікроробіт виготовляв сам інструменти з циганських голок радянського виробництва (там дуже якісна сталь) чи зі стоматологічних борів.
Та, навіть незважаючи на таку самовіддачу, робота просувалася дуже повільно. За кілька років вдалося відкрити всього невеличку частину автентичного вигляду ікони. Праця вимагала не лише професійних зусиль реставратора, а й значних коштів. Робити все виключно на ентузіазмі не було можливості…
Наближався 2000-й рік, світовий конгрес холмщаків. До цієї дати і вирішили оприлюднити святиню. Робили все екстрено. Адже була інформація, що польська сторона прагне заявити на чудотворний образ свої права. Щоб цього не сталося, 15 вересня о 6 годині ранку зібралися усі сторони у Волинській обласній адміністрації й у присутності юристів було передано святиню під опіку держави, зокрема для збереження у музеї Волинської ікони без права вивезення за межі Луцька.
Копітка робота над Холмською Богородицею продовжувалася. Минуло 13 років, поки з-під грубого запису, залишеного невідомим маляром кілька десятиліть тому, показався авторський живопис – первісне зображення Богородиці з Немовлям на руках. Провідні дослідники не лише України, а й світу ахнули. Перед нами відкрилася одна з найдавніших святинь людства.
– Звичайно, Надія Гаврилівна дуже потерпала, що ікона не потрапила у храм божий, а в музей, – розповідає дочка Наталія Олексіївна. – Переживала, болісно переносила все через своє серце. Але в процесі, коли розпочалася реставрація і стало відомо, яка глибинна, глобальна цінність – духовна, не матеріальна – цієї речі, скільки потрібно зусиль, аби її врятувати і зберегти, вона переконалася, що прийняте рішення було правильним.
Ми бачили багато списків цієї ікони. Сьогодні вона оголена, без «записів» дев’яти століть. Перед нами – письмо 11 століття, здійснене у Візантії, що дійшло до наших часів (маємо майже 70 відсотків авторського запису). Ікона, яка говорить уже не стільки історичними фактами, а мовою чудес.
Наталія КРАВЧУК,
м. Луцьк

Давня Русь-Україна мала чотири найбільші святині – чудотворні образи Богородиці з Дитятком: Вишгородський (Владимирський), що нині перебуває у Москві й шанується як головна реліквія Росії; Белзька (Ченстоховська), що тепер найбільш шанована у Польщі; Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври (знищена під час окупації Києва в 1941 року) і Холмська – єдина з перелічених, що нині осяває нашу благословенну українську землю. Мальована на трьох кипарисових дошках. Розмір: 96х66 см.

• Нравится
•