80 мініатюрних церков збудував закарпатський умілець

Андрій ВОРОБЕЦЬ

Пана Андрія застала хворим і одиноким, навіть можна сказати трохи роздратованим у чистій і натопленій кімнаті. Правда, потихеньку розговоривши його, відчула, як чоловік обм’якає і стає відвертішим. Звичайно, найперше розпитую про оце його незвичне захоплення: відтворення колишніх старовинних закарпатських церков, а особливо тих, що вже зникли, в унікальних мініатюрних макетах. Цікавлюся, чому саме цьому мистецтву присвятив чималу частину життя.
– Бо в Бога вірую, – відразу розумію, що мій новий знайомий не з тих, хто любить говорити про свої твори і про свої таланти.
– У Бога багато хто вірує...
– Це не так. Вам не поняти. Усі говорять, що вірують, але заповідей Божих не виконують.
– А Ви?
– Виконую і нікому не брешу. Тепер кругом брехуни, а депутати – це суки, нехай мене Бог простить. Рябець (колишній голова ЦВК, який родом із Закарпатської області – авт.) видав книгу (гортаю її, розмовляючи з Андрієм Степановичем – авт.) «Молитва в дереві. Дерев’яні церкви Закарпаття у творах Івана Шутєва та Андрія Воробця» і сказав, що увіковічив мене. Він на цій книжці, де показані мої церкви і картини Народного художника України Шутєва, гроші заробив, бо вона коштує двайсто (двісті – авт.) гривнів, – саркастично посміхається дідо.
Згодом зрозуміла, що 75-річний чоловік дуже не любить людей від влади. Певно, так, як і ми усі. Слово за слово, й дізнаюся, що перш, ніж захопитися цією творчістю, пан Андрій пройшов непросту життєву школу.
– Батько помер у 1940-у році. Нас було вісім душ. У п’ять років тесав вже лижі для себе. Втік з дому, бродяжив. В дитбудинку був у Томську... – затягуючись цигаркою, згадує своє життя чоловік.
На службу, коли призвався до армії, потрапив на Тихоокеанський флот – там провів п’ять років. А далі куди лишень доля його не закидала. Працював у Владивостоку, будував донбаські шахти, зводив Запорізьку ГЕС, піднімав цілинні землі в Казахстані... Поки нарешті не потрапив у Житомир, де й знайшов собі дружину, яку, як зрозуміла, справді любив. У них народився син. Як складалося їхнє життя, невідомо, бо пан Андрій не приховує, що «мав гуляцький характер, а зароблені гроші дозволяли піти у любий ресторан». Ті часи вважає найкращими. Хоча зауважує, аби любив лише горілку, то цією справою не займався б. На будівництві в Обухові з ним сталася біда, покалічив ногу.
– Перша і друга операція – невдалі. Потім ще 14 операцій мав, лежав два з половиною роки в больниці, тоді жінка й покинула мене. Маю протеза. Така судьба... – відчуваю, що ця тема болюча для нього і тепер. – З другою жінкою зійшлися, коли вже мали більше сорока років. Вона із сусіднього села. Обоє одинокі були, нічого не мали. Ми погано жили. Любов? Нема її. Там, де хата, машина, гроши – і любов є. У недостатку любови нема. Одна ненависть.

Андрій ВОРОБЕЦЬ

«Судьба» й привела Андрія Степановича у рідний край – Закарпаття. Тут у нього з’явилося бажання повернути людям втрачені храми хоча б у макетах. Майстернею було горище. Звичайні інструменти слугували для створення цих надзвичайних церковць, які зроблені без єдиного цвяха! Спочатку зібрав десяток ілюстрацій, фотографій, картин. Власноруч робив креслення, враховуючи найдрібніші елементи. Відшуковував необхідну деревину. Дахи обклеював «листочками» смерекових шишок, фарбував макети темною гуашшю під колір старовини. Серед його творінь є і дзвіниці, і стара батьківська хата – точна копія тієї, де народився. На Закарпатті ще збереглося 118 дерев’яних старовинних храмів. В їхній унікальності довелося переконатися самій. Півсотні зниклих у минулому столітті Андрій Воробець відтворив. Чимала частина з них у музеї в Мукачеві.
– Зараз уже нічого не роблю – хворію. Раніше міг залізти на горище і про їжу забував. Останню церкву зробив у минулому році. Це складно... Багато часу забирає креслення. Фотографію однієї церкви вивчав років вісім, не все було ясно. Є церкви, які пропали по давності, є, що й попалили. Храми палити хіба можна, чи то греко-католицькі, чи інші? А тут, як Союз розвалився, боротьба пішла за церкви. Спалили їх по Закарпаттю багато... У своєму селі вже збудував справжню церкву.
– У ці роботи треба було вкладати ще й гроші?
– Робив їх зі своєї і бабчиної пенсії. Людям залишиться. Хотів музей тут у Розтоці зробити, але на те гроши треба. А я їх не мав. У достатку той живе, хто накрав багато. Депутати тільки обіщати вміють. Питаю одного, коли приїжджав до мене: «Коли перестанете людям брехати?» А він мені: «Як перестанемо, то Верховна Рада не буде робити».
Розумію, що коли Андрій Степанович був при здоров’ї, коли когось цікавили його роботи, які уже всі по музеях, тоді він більше спілкувався з людьми, особливо з відомими, а зараз, мабуть, боляче відчувати, що нікому не потрібний. Але така філософія життя, і нікуди від неї не дітися. Мушу прощатися, хоча відчуваю, що чоловікові вже хотілося б поговорити й довше...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Закарпатська область

• Нравится
•