Службі Богу отець Сергій віддав більше сорока років

Отця Сергія Мельничука-Мартинюка, який зараз служить у нижньому храмі Свято-Троїцького кафедрального собору в Луцьку, добре знають не лише лучани, а й волиняни. Адже він у певний час був на різних парафіях Волинської єпархії. У сані священика отець Сергій уже більше сорока років. Про нього з впевненістю можна сказати, що належить до того покоління священнослужителів, які справді присвятили життя Богу, а не заробітчанству, так як заповідав Павло у першому посланні коринтянам: “...ті, що служать вівтареві, з вівтаря мають частку”.
До семінарії не потрапив, бо не мав паспорта
Розмовляючи з отцем Сергієм, найбільше цікавило, як він наважився у надзвичайно важкі для церкви 50-ті роки минулого століття обрати цей сан? Бо, як знаємо, тоді храми нещадно закривалися, а на священиків чинився надзвичайний тиск. Комуністична влада перевела усіх їх у ранг “темних попів”. Потрібно було мати не лише терпіння, а й неабияку мужність, аби починати життєвий шлях із семінарської лави.
– Знаєте, я ні в школі, ні пізніше не думав бути священиком, – розповідає отець Сергій. – Батьки мої, а я родом із села Марковичі Локачинського району, були віруючі, і я теж ходив до церкви. За-кінчивши школу в 21 рік (війна перебила навчання), вирішив поступати на агронома. Та на шкільних екзаменах провалив тригонометрію, і мене залишили на осінь. Восени перездав, але вже нікуди поступити не міг. Мене забрали в армію. Рік навчався у школі молодших командирів, а звання не присвоїли – “западенець”. Коли відслужив і знову треба було думати про професію, тато мені запропонував поступати в семінарію. Це був 1958 рік – час хрущовського гоніння на церкви. І я погодився. Підготувався до екзаменів. Молитви треба було читати слов’янською. Локачинський священик (дуже грамотний був), з яким тато дружив, дивувався, що я хочу поступати у семінарію в той час, коли закривають церкви. А тато сказав: “Отче Олександре, прийде пора, коли їх будуть відчиняти, ще й будувати”. Може, тато направив мене туди, знаючи, що його знайомому наснився такий сон: “Мусій не буде священиком, а його син буде”. І я поступив у Луцьку духовну семінарію.
Треба їхати на навчання, а у мене немає паспорта. І в селі не дають документів, щоб його виробити. Видали лише метрику, бо до цього і її не мав. Куди лише не звертався, а мене направляють до місцевої влади, а тут мали наказ: не видавати. Мене із семінарії через три місяці відчислили. Місця не міг знайти: як отримати паспорт? Тоді чоловік двоюрідної сестри, який працював завгоспом у нововолинській школі, влаштував мене там столяром. Тоді отримав довідку про прийняття на роботу, і у сільраді видали всі документи, які передав у ЗАГС на оформлення паспорта. Через місяць його забрав. Такої радості, як у той день, до цього ніколи не відчував.
Коли наступного року знову поніс документи у семінарію, то почув, що волинян сюди не приймають. Дали запит в інші семінарії. Виявилося, що лише у Ставрополі можуть взяти одну людину. У групі нас було лише семеро.

Ось такий непростий шлях довелося пройти отцю Сергію, аби лише поступити. Провчившись рік у Ставропольській семінарії, на канікулах отримав повідомлення, що семінарію закрито, і його переведено в Одесу. Сюди потрапили семінаристи з багатьох закритих тоді духовних закладів. Після року навчання їх перевели в інше напівзруйноване приміщення, яке довелося ще півроку приводити до належного вигляду. Закінчивши Одеську семінарію з відзнакою, отець Сергій поступив у Ленінградську духовну академію, яка славилася тим, що давала священикам глибокі знання.

Вибір конфесії – за прихожанами

Одружився він з дівчиною у 1966 році, з якою познайомився ще в Одесі. І з 1967 року отець Сергій рукопокладений спочатку на диякона, а незабаром і на священика. Разом з матушкою Марією приїхали на перший прихід у село Хотишів Камінь-Каширського району на Волині. Жителі села дуже зраділи появі батюшки, бо знали: якщо шість місяців не матимуть священика, церкву закриють. Потім був прихід у селах Світязь, Садів (тут відслужив майже 15 років), Жидичин і Рованці.
Саме у Рованцях (околиця Луцька) у церкві св. Пантелеймона стояв перед вибором, як і багато інших священиків: переходити у Київський патріархат чи залишатися в Московському? Зрештою, довго не вагався, а коли ще почув від батька: “Сину, скільки ми боролися за нашу церкву і державу, нас палили, переслідували – все витерпіли. Маєш служити в українській церкві”, – вибір зробив. Проте силоміць тягнути прихожан за собою і створювати конфліктну ситуацію не хотів. Мир у церкві для отця Сергія дуже важливий, тому дав людям змогу самим вирішувати. На одному зібранні запропонував прихильникам Києва стати в один бік, а Москви – в другий. Тих, хто віддав перевагу московській церкві, виявилося лише четверо.
Через рік після цього отець Сергій – настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору, згодом – ректор Волинської духовної семінарії. Нині ще читає лекції у семінарії і відправляє недільну і святкові служби у ниж-ньому храмі Свято-Троїцького кафедрального собору. Він абсолютно не конфліктна людина, проте, помічаючи певні недоліки, говорить про це відверто. І щиро вірить у майбутню Помісну церкву, повторюючи: “Те, що неможливо людям, можливо Богу”. На все у цьому світі воля Божа, переконані отець Сергій і його матушка Марія, яка стала по духу українською прихожанкою, хоча й виросла в Одеській області, де, за її словами, – “дичина”.
– Церков там мало, та й ті напівпусті, – додає матушка Марія. – Моя сестра, яка живе в Одесі, лише коли втратила сина, доньку, зятя, чоловіка, маму, навернулася до Бога. Я переконалася, що навіть проблеми чи випробування посилаються для нашого спасіння. Про це лише дізнаємося пізніше.
– А як же Ваші переконання і віра у відродження Помісної церкви сприймається донькою, яка є монашкою Дівеєвського монастиря у Росії? – дивуюся такій неоднозначній сімейній ситуації.
– Ви знаєте, ми не знаходимо спільної мови, – на цю тему більше говорить мама. – Мені краще, щоб вона сюди й не приїжджала, бо починаються неприємні розмови. Донька не може заспокоїтися й переконує батька та мене перейти у московську церкву. Та цього ніколи не буде! Вона найстарша (у нас три доньки), з дитинства більш схилялася до духовності, завжди постила і відвідувала усі служби Божі. Згодом захопилася преподобним Серафимом Саровським, а у 22 роки заявила, що йде в монастир. Спочатку була у Корецькому. Там її три місяці випробовували: свій послух виконувала у свинарнику. Витримала. Правда, зустрівшись з ігуменею, я дуже здивувалась, коли почула від неї: “Якщо вона стане монашкою, то не лишайте її спадщини”. Про яку спадщину може йти мова, коли людина зібралася служити Богу? А згодом вона таки потрапила у ті місця, де перебував преподобний Серафим Саровський. Зараз їй уже 42 роки. У її підпорядкуванні усе величезне монастирське господарство, а це більше 200 гектарів землі, худоба, сільськогосподарський реманент і техніка. Телефонує до нас часто, все просить в Почаїв на сповідь поїхати. Я й тут висповідаюся, хоча і в Почаївську лавру, як вважатиму за потрібне поїду, бо це святе місце.
– Кожен вибирає свій шлях, – вважає отець Сергій. – У мене які погляди на віру в Бога й служіння Йому були, такими вони й залишилися до сьогодні.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•