На новорічний бал-маскарад у Буцині переодягаються навіть… діди з бабами

Новорічні ранки для дітвори у школах чи дитсадках стали звичними, та костюмовані вечори для дорослих – дивина. А от у поліському селі Буцин Старовижівського району ще із середини шістдесятих у місцевому клубі напередодні Нового року проводять бали-маскаради з піснями, жартами, танцями. Продовжують добру традицію і тепер. Як і понад сорок років тому, вчителі, продавці, інженери, поштарі, прості сільські люди стають Королевами, Ангелами, Циганами, Козаками, Молодятами...Радіоприймач – за найкращий номер
– Ніде поблизу в селах такого нема! – в один голос запевняють буцинці і хваляться, що їх запрошують у сусіднє Седлище, щоб виступили у своїх костюмах і повеселили публіку. – Натанцюєшся, натомишся, та зриваєшся і їдеш.
Але все-таки нарікають, ще тепер небагато на балу-маскараді переодягнутих – людей з десять. Це не те, як святкували у вісімдесятих! Костюмованих героїв було з півсотні. І подарунки, які фінансували місцеві організації (“Сільгосптехніка”, “Сільгоспхімія”, комбікормовий завод, сільська рада, школа), були цінні. Це і столові набори, і сервізи, і радіоприймачі, і годинники, і гончарні вироби. Кому дістануться призи, як і тоді, вирішує журі – потрібно прийти не тільки в найоригінальнішому костюмі, а й придумати найдотепніший захист.
– Тобто, – пояснює Валентина Чирук, – я, Вінні-Пух, зі своєю комплекцією вилазила на крісло і казала: “Я тучка, тучка, тучка, я вовсе не медведь”. А П’ятачок внизу бігав з парасолькою: “Кажется, дождь начинается”.
– А коли я була Черепахою, – каже Наталя Понедільник, – то витяглася під ялинкою і заспівала: “Я под солнышком лежу”. Та й кричу, щоб включили якогось фонаря, щоб справді те “солнышко” світило... 
Людмила Павлюк, яка у вісімдесятих вигадувала одні з кращих костюмів, розповіла:
– Коли я була Принцесою, а моя сусідка Тетяна Романчук Королем, готували сценку з “Бременських музикантів”. Тоді, до речі, не так просто було зробити костюми. Але включали фантазію – і плаття шили з марлі, тюлю, прикрашали дощиком, а маски, щоб ніхто не впізнав, посипали склом битих іграшок. Цілий тиждень збиралися у сусідів, усе продумували. Готували номер про кота Леопольда і Мишенят. Були і Султанами: обгорнемося покривалами з ліжок – і вже костюм.
До речі, інженер Андрій Павлюк, якого не раз запрошували у журі, згадує, що не завжди й впізнавали знайомих – настільки люди вміли перевтілюватися у кіношних героїв.
У клуб весілля в’їхало возом
– Вже десятий рік ми відроджуємо почату понад сорок літ тому традицію наших батьків, – розповідає Надія Ліщук. – Бо коли стали розвалюватися організації, не видавали зарплат, тоді все затихло. А то думаємо, давай, відновимо, бо рік за роком тягнуло на бал-маскарад. Призи тепер суто символічні – цукерки, шампунь, мило. Хоча я вже тричі бабуся, але беру дочку, двох зятів, і йдемо переодягатися до клубу. Все продумуємо в останні дні. 
– З чого шиєте костюми?
– А ні з чого! То, що напрем! – жартують жінки. – Ось подивіться, елементарно, – показують на фото. – Плаття весільне, у шароварах козацьких одна колефа зі спортивних штанів. Вєрка Сердючка взагалі скатертинкою замотана.
До балу-маскараду, кажуть жінки, готуються за... день. Що цікаво, крім костюмів, продумують все до дрібниць: як зайти до клубу, яку музику використати, яку сценку зіграти (нарікають тільки, що не завжди справжні музиканти грають, а магнітофон). Зносять сусіди до когось хто що має, і експромтом виходять настільки цікаві костюми. Наприклад, для Снігової Баби зчепили простирадла, а на голову їй одягли звичайне пластмасове відро. Перетворювалися буцинці і в папуасів: двоє чоловіків тягли на палиці нібито впійману жінку. Бували на бал-маскарадах і Пірати, і Мушкетери, Пупсики в памперсах, Піонери, Інопланетяни, Лікарі, Бабки з “Каламбура”, Карлсон і Домовчителька...
– Кого тільки у нас не було! – розповідає Валентина Чирук. – Робили цирковий номер “Нікулін і колода”. Та найбільше запам’яталося “Весілля за 48 годин” (передача тоді така була). Уявляєте, всі завжди приходять, а ми під марш Мендельсона в’їхали у клуб... возом, запряженим Козаками. На возі сиділи Молодята. Сміху було!
– Зразу за животи хапаються, а потім виймають фотоапарати чи телефони і все знімають, – додає її чоловік Петро. – А якогось року знайшли ще совєтського залізного дитячого горщика, тільки нового, і припрошували “Кому по сто грам?” Носились з ним, а там – стопочка стоїть. Чого гріха таїти, мусиш щось і на душу прийняти. Довелося мені раз до клубу в капронках йти, а мороз пече...
На вуха – скреглі,  на зад – подушку
Цікаво, а які костюми, номери придумували у далекому 1966-му, коли вперше в Буцині організували бал-маскарад? Про це допитуємося у 74-річної Надії Дубік.
– Я так ті чудачества любила, а мій чоловік – ні. Хоча і заробив у 1968 році перший приз! – із задоволенням пригадує Надія Іванівна. – Його в бабу одягли: під вузеньку спідницю причепили ззаду подушку, на голову кока зробили із волокна. На ноги наділи панчохи капронові, на вуха вчепили скреглі, такі, як на ялинки. Чорну сведру дали. Коли увійшов до клубу, все замовкло, а потім стали кричати: “Стеляга! Стеляга!” Заробив перше місце і книжку. Лучче би грамоту яку дали. А мене вдягнули в Ангела, крила такі причепили, – сміється. – Були й Матрошками, на голову панчохи вдягали, щоб ніхто не пізнав. Вже тоді казали бал-маскарад. Чорти були, Медведі, Українці. Тільки всього й життя було, хоч і біднота така, а весело жили, ладилися. Співали, танцювали...
Як тепер кажуть мешканці Буцина, самі собі роблять свято – “щоб душа звернулася і знову розвернулася”.
– Цікаво і весело, – каже Людмила Павлюк. – Що казати, якщо разом з нами переодягалася Міля Олексюк, яка мала шістдесят років! І тепер, коли я в Італії, завжди радісно згадую ті приємні клопоти до балу-маскараду, ту Новорічну казку у Буцині...
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•