Сильвестр Недбайло – найдбайливіший чоловік і батько

І треба ж так небесній канцелярії розпорядитися – дати йому прізвище Недбайло, хоча у житті він найдбайливіший чоловік. Навіть тепер, коли тягар літ гне спину, лучанин Сильвестр Сергійович хоче бути комусь корисним і потрібним. Напередодні Нового року, наприклад, перелускав аж два мішки волоських горіхів. Каже, що доньці підсобив і собі руку, яка не слухається, трохи розробив. Селянський парубок Сильвестр із багатодітної родини Недбайлів ріс дуже працьовитим. Хвалили його в селі Луковичі тодішнього Локачинського району (нині Іваничівський) геть усі. Оскільки у батьків, окрім присадибної земельки, було ще дев’ять десятин лісу, роботи і сімом парам дитячих рук вистачало. Але по сусідству жила сім’я, у якій господар повернувся із Першої світової з покаліченими руками. Тож 13-річна його донька Євдокія мусила усю чоловічу роботу на свої дитячі плечі звалити. Вчепиться бідолашна за чепіги і щосили пре того плуга, надриваючись. Сильвестр (а був він майже удвічі старший за неї) не міг дивитися, як гарує дівчинка, і не раз приходив їй на поміч.
Так додопомагався, аж закохався. Згодом завів серйозну мову з її батьками про свої наміри. Домовилися, що два роки чекатиме, доки наречена підросте. Тим часом хлопець погодився бути у них за наймита. Ще й не виповнилося Дусі 16, як зумів вмовити батюшку, щоб їх обвінчав. І зажили вони ладком, як два голубки. Як у давнину казали, “де мир і злагода в сімействі, там Божа милость і щастя”. Потроху обживалися, хоча при організації колгоспів батьківську земельку, ліс і навіть молотарку в господарів відібрали. Сильвестр став кращим механізатором в колгоспі, бо знав у техніці толк. Євдокія була чоловікові під стать, і скоро їй довірили ланку.
Однак їх розлучила війна. Коли Червона армія, зазнавши великих втрат, гнала німців на Захід, його, незважаючи на солідний вік, теж мобілізували. Це було у вересні 1944-го. Узяв із собою іконку, і вона оберігала його. Та все ж отримав Сильвестр аж два поранення. Перше – осколком у праву руку, після якого швидко став у стрій. А друге значно серйозніше. Правда, напередодні ротний, який під час привалу любив з бійцями вести розмови і навіть мав дар передвіщати майбутнє, напророчив йому та ще трьом бійцям, що виживуть і додому повернуться. Але снайперська куля не питала. У квітні 1945-го за якихось 20 км від Берліну вона влучила Сильвестру у голову. Щастя, що зрикошетила, черкнувши об правий край черепа, наробила дрібних уламочків і вийшла за вухом. Стікаючого кров’ю бійця підібрали і відправили у госпіталь, де прооперували. Але повернувся солдат додому, провалявшись ще у двох шпиталях до одужання, аж у вересні.
Вдома його чекала дружина із маленьким сином Федотом, а через рік знайшлася у них і донечка Анна. Дбайливий татусь збудував новий дім, у якому подбав і про зручності. Односельчанки по-доброму заздрили Євдокії, бо її Сильвестр мав справді золоті руки: і чоботи відремонтувати міг, і косу найкраще поклепати, і навіть постригти односельців. А що вже вдачу добру мав і слух музикальний, то самотужки навчився грати мало не на всіх духових інструментах і, звісно, на гармошці. Одна, найменша, німецька, стоїть біля його столу. Каже, що це не фронтовий трофей, а купив її по війні. Часто самоучку-музиканта на весілля кликали. Свій талант до музики та співу передав доньці Анні й онуку Віктору, який грає на гітарі.
Залишати своє село Сильвестр не хотів до глибокої старості. Бо ще тримав господарство. Але коли втратив кохану дружину, з якою прожили у парі 66 літ, і сам згодом теж переніс інсульт, мусив здатися. Донька Анна забрала його до себе у Луцьк. Доглядає батька так, як, напевне, мало хто. Одразу і зуби йому вставили, і навіть взимку купує свіжі огірочки, які він найбільше любить.
Дідусь, у якого 11 внуків та правнуків, ще охоче позує перед об’єктивом, його світлі очі просто сяють. Каже, що то по паспорту йому буде сто років на Старий Новий рік, бо трошки років добавили. Звісно, тому, чиї літа на глибоку зиму повернули, хочеться бути молодшим.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•