У 78 років займається спортом і ходить на роботу

Десять років – ніби й немало, але, на жаль, пролітають вони, як одна мить. Напередодні Новорічних свят ми вирішили завітати до одного з героїв наших публікацій Івана Бортникова, про якого писали десять років тому. Його непросте, але сповнене оптимізму життя може бути для багатьох з нас яскравим прикладом для наслідування. У 68 років Іван Дмитрович ще крутив на перекладині “сонечко”, бігав, піднімав гирю. Стало цікаво: а що робить і як живе тепер?Залишився сиротою у 10 літ
Але перш ніж говорити про сьогоднішнє життя Івана Дмитровича, повернемося до минулого, про яке докладно йшлося у публікації десятирічної давності. Насамперед про те, що Іван Бортников “почесний радист колишнього СРСР, перший радіолюбитель Луцька, який мав унікальну на ті “авторитарні” часи радіостанцію і безпосередньо спілкувався з усіма країнами світу, крім Китаю; людина, яка пережила жахи Другої світової війни”.
Його рід по батькові з Уралу. Тато, закінчивши військове училище у Харкові, потрапив у 1939 році на службу начальником штабу піхотного полку в Олику Волинської області. Тут їх застала війна. Батько дуже хотів відправити сім’ю до Києва, аби звідти могли поїхати на Урал. Але їм вдалося дістатися лише до Острога, де їх наздогнали німці. Іванова мама з дітьми знову повернулася в Олику, але господар будинку, у якому жили, не прийняв – поселилися в кімнатці у костелі. Жінка влаштувалася санітарною лікаркою, та грошей їй не платили. Проте це було не найгірше у долі маленького Івана. Найстрашніше лише чатувало на нього...
Навесні 1942 року поліціянт ні за що побив його маму, яка на третій день після цього померла. Десятирічний Іванко залишився із шестирічною сестрою. Щоб вижити, дітям довелося жебракувати. Іван Дмитрович бачив, як в Олиці знищували євреїв – ці жахіття стоять перед очима до сьогодні. Лише у 1945 році він із сестрою потрапив у луцьку школу-інтернат, яка видалася їм раєм: тут не голодували і мали чисту постіль. У 1947 році поступив до ремісничого училища у Львові, де отримував щодня 700 грамів хліба, який економив і продавав. За виторгувані гроші міг купити морозиво чи подивитися у кінотеатрі фільм. Отож, довелося пережити і голод, і холод, і розруху, але усі ці біди та поневіряння не зломили юнака, як це сталося з іншими його одногрупниками. Адже із двадцяти п’яти осіб, з якими вчився у Львові, дев’ятнадцять засудили на терміни від 10 до 25 років за пограбування, розбої, вбивства...
Зі спеціальністю теслі Іван Бортников повернувся до Луцька. У 1951 році його призвали до армії, де відслужив вісім років. А коли повернувся, то фактично усе життя присвятив роботі радіозв’язківця.
“Зараз Іван Бортников у свої 68 років працює інженером радіозв’язку в лабораторії Волиньтелекому, на найвищому рівні обслуговує радіостанції всіх типів. Отримує пенсію – 75 гривень, мешкає в квартирі-малосімейці гуртожитку, за яку платить 70 гривень. І не на мить не втрачає оптимізму та бадьорості.
– Я живу дуже активно, – розповідає наш герой про свій розпорядок дня. – Прокидаюся о 5-й ранку, пробігаю п’ять кілометрів, після чого – гирі, гантелі, холодний душ, турнік”. Цими рядками закінчувалася публікація десять років тому...
Найбільша цінність – порядність
Відверто зізнаюся, що була приємно вражена, коли на порозі квартири побачила 78-річного Івана Дмитровича, який виглядає на 65. Вже з перших рухів відзначила жвавість та неабияку енергійність і майже одразу почула:
 – Як займався спортом, так і займаюся. Як був оптимістом, так і є, хоча моє життя, як знаєте, було складним. Влітку встаю о четвертій ранку, зараз в п’ять, і так само – пробіжка, гантелі, душ холодний. 32-кілограмову гирю ще разів п’ять підніму. Системою Порфирія Іванова займаюся уже 40 років, відколи відчув болі у серці. Мені тоді поставили діагноз ішемічна хвороба. У ті роки працював на півставки на швидкій допомозі, і мені головний лікар сказав: “Покинь медицину і займись системою Іванова, не будеш хворіти”. Послухався. Вранці вставав, в одній руці – валідол, в другій – нітрогліцерин, і на стадіон бігати. Але результату не відчував. І лише після двох місяців занять як на світ народився. Ось тоді зрозумів, що зі спортом розлучатися не можна. На пенсію вийшов у 69 років. Коли мав 71 рік, запросили на роботу в “Луцькавтодор”. Погодився, але на півставки. 
За ці десять років у матеріальному плані абсолютно не постраждав. Маю 60 років стажу і пенсію 1500 гривень. Мені грошей вистачає. За цю кімнату, маючи як учасник війни пільги, плачу 100 гривень. Банкам, відколи втратив заощадження, які мав при Союзі, не довіряю. Гроші не тримаю під матрацом. На чорний день щось маю. Зібрав 1000 доларів – дав одному сину, зібрав ще 1000 доларів – дав другому, а ще по 500 доларів внукам. Чим зможу, тим дітям допоможу. У мене із синами та внуками дуже гарні стосунки, але їхня поміч мені не потрібна – даю собі раду сам. За ці роки народилося двоє внуків і дві правнучки. Є правнук Іван, а внучку назвали на честь моєї мами – Настею.
Для мене не проблема зварити, прибрати, випрати, погладити. Влітку я тут лише ночую, бо маю багато інших справ.
– Іване Дмитровичу, Ви прожили непросте, але цікаве життя, і що вважаєте найбільшою цінністю? – запитую.
– Найбільша цінність для мене – порядність. Якщо негідник, то немає значення, хто він за національністю – мати з ним справу не хочу. Я живу за принципом: якщо пообіцяв – викладись, але не підведи. 
– Наближаються свята, з ким будете їх проводити?
– Новий рік зустрічаю завжди зі своїми друзями, з якими працював у Волиньтелекомі. І на Різдво вони мене теж запрошують. Я не почуваюся одиноким. Колись були надійні товариші. Я можу за друга піти у вогонь і в воду. Тепер більше живуть поодинці, немає довіри один до одного. Правда, п’янок не люблю. За життя жодної цигарки не викурив і ні разу п’яним не був. Можу випити трошки в компанії, але ніколи не напиваюся.
Іван Дмитрович дуже цікавий співрозмовник, його оптимізму можна лише по-доброму позаздрити. У нього є чому повчитися. Хочеться у переддень Новорічних та Різдвяних свят побажати йому ще багато-багато років такого енергійного і змістовного життя.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•