Сільська хата прожила двісті років

І хоча наразі опинилася у полоні старечої самотності, забуття їй абсолютно не загрожує. Навпаки, її поріг у прийдешньому переступатимуть сотні, тисячі, десятки тисяч гостей…Мова йде про дерев’яну хату у селі Здовбиця Дубенського району, одну з найста-ріших на теренах України, яка дивом збереглася дотепер. Щоправда, її нинішня власниця, 85-річна Валентина Сідлярчук, уже в цих стінах не живе, бо переїхала до родини. Втім, хатина ще доволі міцна і на вигляд приваблива.
Хоча пройде небагато часу, і її розберуть. Але у майбутньому її чекає по-справжньому щаслива доля. Річ у тім, що сільська хата стане аналогом минуловікового типового волинського обійстя, яке вирішили спорудити в Державному історико-культурному заповіднику міста Дубна. Перейде у музейну експозицію також домашньо-ужиткове начиння – піч, кадуби, скриня, дерев’яний посуд…
– Наразі на другому поверсі відреставрованого палацу князів Любомирських йде підготовка приміщень для розміщення експозицій краєзнавчого музею, – розповідає директор Державного історико-культурного заповідника міста Дубна, заслужений працівник культури України Петро Смолін, – і в одному з просторих залів вирішено облаштувати не вишукані хороми, а просту селянську хатину, у якій жили наші попередники сто, двісті, триста років тому. Щоб таким чином нинішнє покоління мало реальне уявлення про минувшину, умови життя, ремесла насельників колишньої Великої Волині. Можна було, звичайно, у такому випадку скористатися наявними типовими проектами подібних споруд. Але ми вирішили піти іншим, більш приземленим і, як на мене, виправданим шляхом – організували експедицію із пошуку підходящої хатини на довколишніх теренах. І, на щастя, вона знайшлася. Більше того, побачивши у селі Здовбиця хатину, у якій ще донедавна проживала Валентина Миколаївна Сідлярчук, не одразу повірилося, що оселі на дубових брусах уже двісті років. Але документи – річ неспростовна. Дерев’яний зруб дійсно ще з початку позаминулого століття. Ось тільки дах у хаті декілька разів змінювали. Востаннє її покрили шифером. Від брусів же ще й досі “віддає” живицею. А якщо вона є у дереві, то йому віки не страшні. У тому аналозі, який ми вже почали споруджувати, збережемо розміри здовбицької хатини, внутрішнє розташування, дах зробимо у відповідності з минулими віками, коли ще шиферу не виробляли. Матеріалом для покрівлі стане береговий очерет. Місце у хатині займуть жорна, ткацький верстат. І обов’язково – ікони. Ті, які батьки Валентини Миколаївни принесли з Почаївської лаври. Словом, зайшовши у таку хатину, сучасник повинен відчути подих історії.
Петро Смолін розповів історичний епізод, як у 1850 році у Листвин (село Дубенського повіту) приїхала експедиція із Санкт-Петербурга, аби звідси вивезти у музей волинську хатину. Тоді також вибрали найстарішу оселю, аби вона стала сув’яззю віків.
– Цей красномовний епізод, по суті, наштовхнув мене на подібну ідею, – зізнається Петро Петрович, – різниця лише в тому, що нині хочеться засвідчити архітектуру, побут, етнографію не далеких країв, а рідних. Тих, звідкіля бере початок наш родовід.

Сергій Новак,
Рівненська область

• Нравится
•