Нащадок козацького роду Григорій Гуртовий зібрав скарби історії
Григорій Гуртовий
24 листопада Григорій Олександрович запалює у домівці свічку скорботи як пам’ять про невинно убієнних голодом 1933 року, сумує за рідними, однокласниками та односельчанами, які вмерли в жахливих муках. Ось тільки окремі епізоди з його книги спогадів “Голгофа голоду”.
– Наше село Корніївка Запорізької області зимою-весною 33-го вимирало. Згасли дитячі ігри, сміх. Якась мертва тиша висіла над селом. Не гавкали собаки. Їх поїли. Ніде не лишилося й котів. Їх теж спожили. Навіть писку ховрахів у полі не чути – їх виловили. Тільки скрип воза чути з вулиці, то підбирають мертвих. Бо ховати у рідних вже не було сили. А везли до кладовища, що біля сільської школи. Ще з осені я там навчався у першому класі. Всього було 30 малюків. Та скоро стало все менше приходити дітей до школи.
Вимерла вся наша вулиця. Випадково я побачив, як міліція вела напівбожевільну жінку. А на воза несли паруючий казан. Виявляється, вона зварила свого сина. Той хлопчик був моїм однокласником.
Чорним крилом смертей пролетів над родиною Гуртових голод 1933-го. Це був спеціально організований сталінським режимом геноцид проти українського народу за те, що не хотів добровільно йти до ярма колективізації. Померли у родині Григорія дві менші сестрички, дід Карпо і бабуся Горпина, дядькова дружина, а двоюрідного брата Федора піймали і з’їли односельчани.
Батьки з двома дітками якось добралися до Дніпробуду – так називали тоді Запоріжжя. Там, у Кам’янці, що біля Дніпра, війна застала сім’ю Гуртових. Неповнолітній хлопчик Григорій з друзями просилися на фронт, та, звісно, їх не взяли. Проте у 1942-му, коли він сюди докотився, його із сестричкою Марійкою вивезли до Німеччини. Слід сестри, яку віддали на господарку до бауерів, щез назавжди. А Григорія чекала виснажлива праця у мартенівському цеху, що був філіалом концтабору Флюссенбург біля Різи. Тут він пережив ще один голодомор. “Трав’яна табірна баланда, – пригадує Григорій Олександрович, – не давала сили для важкої роботи. Підневільним французам та чехам місіонери з Червоного Хреста іноді надсилали посилки. Француз Ашіле якось пригостив мене вареною в мундирах картоплею із посилки. А я собі розмріявся, що коли виживу, то наїмся її досхочу. Але як вижити, коли важив тоді всього 27 кілограмів. Сили не було ходити, не те, що працювати. Та наглядач нагаєм гнав нас увечері після дванадцятигодинної праці за колючий дріт. На вечерю нам давали тільки чай без цукру та хліб. Спали на дерев’яних нарах і лахмітті.”
Якби не літаки американських союзників, що налетіли і прицільно обстріляли конвоїрів, коли колону в’язнів вели на розстріл, йому б не вижити. Підібрали їх червоноармійці. Із відкритою формою туберкульозу заледве повернувся в’язень під номером 8439 додому, у свою Кам’янку.
Повернення до казки дитинства
Інтерес до козаччини мав свої витоки. Ще п’ятирічним малюком хлопчик залюбки слухав казки дідуся про хоробрість воїнів із Запорізької Січі. Тільки через багато років повернувся до дідусевої казки, коли брат Іван нагадав йому про це. Листи до архівів дали втішні результати. Його прапрадід Карпо Гуртовий дійсно був козацьким полковником Самарської паланки Запорізької Січі (1772 рік) і чимало предків родини – славними козаками. Із великим натхненням почав досліджувати козацьку минувшину. Тим паче, що Волинь є для цього благодатним краєм, оскільки багато разів була покозачена. Згадаймо хоча б велику національно-визвольну козацько-селянську революцію, яка спалахнула в Україні 1648 року.
– Чомусь шкільні підручники трактують її як визвольну війну. Але це ж була справжня революція, – емоційно доводить Григорій Олександрович, – тому що є всі її ознаки: і форма власності, і форма політичної влади змінилися. Максим Кривоніс зі своїм військом пройшов Правобережжя з Білої Церкви вздовж і впоперек. Волинь завирувала. Тут із повстанців було сформовано вісім(!) козацьких полків. Це дивина.
Заглиблюючись в історію козаччини і волинський слід у ній, Григорій Гуртовий написав на замовлення поета Петра Маха для його газети “Краєвид” більше ста сторінок дослідження, і раптом усвідомив, що це тільки увійшов у тему. Пошуки продовжив. Найбільше вразили його дослідження польського історика Матвія Стрийковського. У своїх “Хроніках” при описі подій 1143-1147 років він говорить про участь у них волинського козацтва, яке, зокрема, допомогло Ізяславу усунути самозванця дядька Юрія з київського престолу.
Виявляється, що мають волинські родові корені і наказний гетьман Григорій Гуляницький (родом із с. Уляники Рожищенського району), і перший український гетьман Дмитро Вишневецький (с. Несвіч Луцького району), і козацькі ватаги – князі брати Ружинські (с. Ружин Турійського району). Особливо захоплює хоробрість флотоводця Богдана Ружинського, який здійснив блискучі походи проти ординців аж до самого Криму – до чорної Кафи, де був головний ринок збуту ясиру з України.
Про видатних постатей історії Григорій Олександрович може оповідати годинами. Видав нещодавно і книгу нарисів “Волинь – край козацький”. Але й сам автор є видатною особистістю сучасності. Коли КДБ у 1953-му за роки концтабірних жахів йому “шило” зрадництво – добровільну еміграцію за кордон, півроку мужньо по судах відстоював своє чесне ім’я. Тільки після смерті Сталіна його реабілітували і поновили на роботі. Як незламного духом українця незалежна Україна нагородила Григорія Гуртового орденами “За заслуги” ІІІ ступеня та “За мужність”. Дали йому і заслуженого працівника культури. От тільки правом на відпочинок не може скористатися, бо нікому довірити своє дітище. “Музей для мене, –емоційно зізнається романтик, – це найвищий сенс життя, моя пісня!”
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
