Доленосне відрядження француженки в Україну
Підпис відсутній
Скоро й Личаківське кладовище. Маленька, худенька бабуся підвелася і підійшла до дверей. З-під капелюшка виглядали сиві кучері. В руках вона тримала невеличкий ридикюль і декілька пролісків. А на її доброму обличчі з’явилася тепла усмішка, вона кивнула до кондукторки, яка теж, усміхаючись, відповіла їй кивком. Вона вже добре знала, що старенька інтелігентна бабця як завжди вийде на цій зупинці.
Пані Галінка повільно рушила у бік кладовища – вже більше тижня щоранку вона приходить до свого Степана. І кожен раз із болем запитує у нього: «Чому, чому нам не судилося з тобою побачитися? Ще декілька місяців тому ти був живий...»
***
В УПА вона та Степан потрапили не випадково. Коли у 1942 році їм виповнилося по 16 років, обоє стали членами ОУН (саме у цій організації й познайомилися), а пізніше без роздумів взяли до рук і зброю. Згодом зрозуміли, що їхні теплі стосунки – не просто юнацька дружба, а щось більше. Все стало очевидним, коли зустрілися після двомісячної розлуки – хлопець весь цей час був на якомусь завданні. При зустрічі Степан міцно обняв Галінку і зізнався, що дуже її кохає. Але таких щасливих хвилин випадало усе менше і менше. Згодом командир прийняв рішення, що Степану знову треба повертатися у Львів – він бездоганно володів німецькою мовою, як і французькою та латинською, і на нього там чекало немало справ. Галінка дуже хвилювалася, знаючи, що на коханого кожен день чатуватиме небезпека. Але бойове завдання потрібно виконувати.
***
Ліси, холодні схрони, сирі криївки... Кожен наступний день ставав усе важчим і важчим. Особливо нестерпно стало, коли на Західну Україну знову повернулися совєти. Вони поводилися тут ще гірше, ніж фашисти. Одних скидали у соляні шахти, інших ешелонами тепер відправляли не в Європу, а на Схід – у російські концтабори. Галінка мріяла лише про одне: аби помитися у гарячій воді і бодай одну ніч виспатися у теплій кімнаті. У їхньому загоні щодня людей усе меншало і меншало. Якось її викликав командир і доручив важливе завдання: потрібно було отримати інформацію у Львові. Зв’язковий, який її доставляв, нещодавно загинув. Залишилась Галінка, яка добре знала Львів і його околиці. Двадцятирічна дівчина розуміла, що завдання дуже небезпечне, однак це зовсім її не лякало, бо знала, що зустрінеться зі Степаном. А ще командир сказав, що у неї є ніч, яку вона зможе провести у теплій хаті.
***
Галінка, одягнута по-селянськи, йшла до Львова, аби продати якусь продукцію і провідати свою тітку (її батьки загинули в німецьку окупацію). Вона й справді найперше вирушила туди. До невеликого двоповерхового будинку недалеко від центру дівчина дісталася без особливих проблем, коли уже сутеніло, перед цим спродавши товар на місцевому ринку. Тітка від радості аж розплакалася. Вона уже приготувала для племінниці ванну і вечерю, шепнувши, що Степан зайде близько дев’ятої години.
Розморена гарячою водою, дівчина не могла повірити у те, що ще й проведе цілу ніч на чистій постелі у натопленій хаті. Все-таки її мрія здійсниться. А ще – зустрінеться зі Степаном, якого востаннє бачила місяць тому...
***
Після вечері тітка Марія, виглянувши надвір і переконавшись, що всюди тихо, побажала Галінці та Степану спокійної ночі. Вона пішла до своєї кімнати, розуміючи, як їм обом хочеться залишитися наодинці, хоча й знала, що до ранку й оком не здрімне.
У передчутті, що це їхнє останнє побачення, Галінка віддала себе коханому хлопцеві до останку, ні словом не обмовившись про своє майбутнє, прекрасно розуміючи, що його у них немає. Вони любили одне одного, і ця ніч стала найпрекраснішою у їхньому житті. Вдосвіта Степан, пригорнувши до себе кохану, сказав:
– Щоб не сталося, ти залишишся у моєму серці назавжди. Я знаю, що у мене уже є дружина.
Галінка заридала лише тоді, коли вже скрипнула хвіртка. Вона ледь відхилила фіранку й на мить вловила поглядом Степанову постать. А тоді вклякла перед іконою Богородиці... Зі спогадами цієї ночі і отим березневим світанком вона прожила усе своє життя.
***
Передчуття дівчини справдилися. Через два роки вона вже була за кордоном, оселившись у невеличкому містечку неподалік Ліона у Франції. Що трапилося зі Степаном, точно не знала. Через півроку після їхньої зустрічі зв’язок з ним обірвався. З чуток довідалася, що він застрелився, коли зрозумів, що енкаведисти мають про нього усю інформацію. Романа вона народила ще в Україні, а виховала вже у чужій державі, яка для сина стала рідною. Тут Галінка до пенсії працювала в аптеці. Заміж не вийшла, бо так, як Степана, не змогла полюбити більше нікого. Син закінчив університет, мав свою справу. Найбільше тішилася, коли він одружився (бо з цим аж ніяк не поспішав) і вона стала бабусею. Своїй внучці Орисі бабуся віддала усю свою любов, так само, як і прищепила любов до України. Дівчина обрала своїм фахом історію. Коли ж їй випала нагода побачити Україну, без роздумів вирушила до Львова, знаючи заочно там кожну вуличку. А най-більше їй хотілося побачити будинок, де пройшло дитинство її бабусі. Це вже був 2000 рік.
***
Орисю в одному з львівських інститутів прийняли дуже тепло. Вона одразу закохалася у це місто, і часто дотемна бродила його вулицями, вдихаючи аромат кави, що йшов з місцевих кав’ярень. Тут вона змогла знайти чимало матеріалу для своєї наукової роботи, ще більше відчути характер українців, дізнатися багато тутешніх традицій. А коли довідалася, що на лекції до професора зарубіжної літератури студенти втікають з інших, які у них за розкладом, дуже захотілося на них побувати. Її вразило, що цього сивого, підтягнутого, з аристократичними рисами літнього чоловіка студенти зустрічали стоячи. Його лекції й справді були незвичними, не дивно, що закінчувалися аплодисментами. Знання предмета – блискуче, вміння показати героя – несподіване. Коли він говорив про Козетту із «Знехтуваних» Віктора Гюго, у неї навіть з’явилися на очах сльози.
***
Після лекції Орися підійшла до професора і висловила йому свої захоплення. Вловивши в Орисиній мові акцент, чоловік поцікавився, звідки вона. Почувши, що народилася у Франції, але її корені зі Львова, зацікавився ще більше. Вони розговорилися, і професор запропонував дівчині пройтися містом, обіцяючи показати чудові місця. Згодом стали спілкуватися майже щодня. Правда, професор так цікаво розповідав і про літературу, і про історію, маючи енциклопедичні знання з цих предметів, що про родину вони майже й не говорили. А якось Степан Орестович запросив дівчину до своєї квартири, щоб показати бібліотеку і напоїти українським чаєм, який його навчила колись готувати мама, теж викладачка цього вузу, правда, ще при Польщі. Орисі дуже хотілося побувати у нього, та вона відмовилася, бо треба було негайно збиратися додому – тато зателефонував, що захворіла бабуся.
– Передайте бабусі мої вітання, адже ми все-таки з нею земляки. До речі, як її звати?
– Галінка, – поспішаючи, відповіла Орися.
– Галінка? – схвильовано перепитав Степан Орестович. – Будьте добрі, дайте мені про всяк випадок вашу адресу і телефон.
***
Орися затрималася у Франції на декілька місяців. Якось бабуся покликала її до телефону:
– Тобі дзвонять з України.
Це був професор. Він повідомив, що раптом з ним щось станеться, вона має зустрітися з таким-то адвокатом, і продиктував його адресу. Розпитавши у неї про справи і лише словом обмовившись, що погано почувається, висловив жаль, що вона не розповіла йому більше про свою родину. Повернувшись в Україну, дівчина й справді Степана Орестовича уже не застала. Він помер у себе на кафедрі від серцевого нападу. І, як виявилося, переписав усе своє майно та бібліотеку на Орисю. Він залишив їй і записку, де йшлося, що вона дуже нагадує його наречену, з якою його розвела доля і яку, як і її бабусю, звали Галінкою. Він так і не зміг більше ні з ким пов’язати свою долю після того, як пройшов через совєтські табори. А тому присвятив життя науці.
***
Дівчина з хвилюванням переступила поріг чужої квартири зі старовинними меблями і безліччю книг. Коли вона підійшла до письмового стола, то від здивування не втрималася й присіла на стілець:
– Боже мій, такі фотографії є у моєї бабусі! – на одному фото була її бабця Галінка у свої 18 років, а на іншому – разом із вродливим юнаком у вишиванці. – Так це ж Степан Орестович! Невже це той самий бабусин Степан?
Оговтавшись, вона зрозуміла, що навіть і не здогадувалася, що зуст-рілася з рідним дідусем, якого усі вважали загиблим. Невже йому серце підказало, ким вона йому доводиться, чи просто відчув, що передасть свої книги у надійні руки?
Вони з татом деякий час готували бабусю, аби розповісти їй правду. Ні на які вмовляння, що поїздка в Україну може зашкодити її слабкому здоров’ю, бабуся не піддавалася, і вже через декілька днів після звістки із сином та онукою стояла біля Степанової могили. Усі втрьох, не соромлячись, гірко плакали...
– Як я не впізнала твого голосу Степане, коли ти дзвонив до Орисі? Я тут залишуся, дитино, – сказала Галінка синові. – Приїдеш і поховаєш мене ось тут, біля батька. Про землю треба подбати уже зараз. Якщо нам не судилося разом прожити, то хай хоч наші останки зотліють вкупі у рідній землі...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
