Директор заводу став ковалем,
Коваль миронюк у майстерні
Директором заводу будівельних матеріалів, правда, Валерій пробув усього рік. Зрозумів, що то не його стихія. Ще змалку тягнуло до металу. Мабуть, від діда успадкував цей потяг. Хлопчаком полюбляв приходити до нього в кузню й спостерігати, як зі шматка заліза вогонь і молоток творять якусь чергову необхідну у господарстві річ. Закінчив Новоград-Волинський машинобудівний технікум, деякий час працював у Житомирі – на заводі огороджувальних конструкцій майстром. Згодом повернувся до Новограда у рідний технікум, де п’ятнадцять років навчав студентів токарній справі. У технікумі й почав освоювати ковальство, власне, один із найскладніших його напрямків – художню ковку. Коли опанував її і дечим уже міг похвалитися, запропонував це ремесло, мало поширене серед українців (класичного коваля ми ще й досі уявляємо з обличчям Будулая), започаткувати й у технікумі. Дирекція таку ініціативу свого майстра схвалила. Та втілити її в життя, на жаль, не вдалося: не знайшли підтримки у міністерстві.
Хоч Валерій і давно покинув технікум, аби повністю віддатись улюбленій справі, та зв’язків із навчальним закладом не пориває: учні в його кузні проходять виробничу практику.
Процес становлення ковальського ремесла нелегкий. Крім бажання приборкати залізо, перетворити його не просто у річ, а у справді мистецький виріб, необхідно ще й чимало часу, наполегливості, самовіддачі та, звичайно, навчання. У пошуках власного ковальського, так би мовити, почерку Валерій об’їхав пів-України. Спочатку переймав науку, а згодом і сам підказував та радив. Адже, крім ковальства, добре знає механіку (його фахова освіта), а це допомагає полегшувати традиційно ручну працю коваля, винаходячи й удосконалюючи допоміжні механізми під час обробки заготовки.
Хто залюблений у свою справу, неодмінно доб’ється успіхів і визнання у ній. Так воно сталося і з Валерієм Миронюком: на цьогорічній виставці виробів народних умільців, присвяченій Дню незалежності, його визнали переможцем.
– І чим же Ви вразили земляків, а надто міського голову?
– Міський голова знав мене давно. Я виставляв свої вироби у минулі роки, але тоді він не затримувався біля них. Цього ж разу я показав речі ексклюзивні, тонкого і повністю ручного кування… Найбільше йому сподобалися хвіртка до воріт і флюгер. Він замовив дещо для себе, а для міста – флюгер, який заплановано встановити на куполі колишнього кінотеатру – на центральному майдані міста.
– Оці підсвічники з трояндами, підставки для вазонів з грибами, поручні для балконів з гронами винограду та інше самі вигадуєте чи берете звідкілясь?
– Як тільки почав займатися художнім куванням професійно, покликав на допомогу художника-дизайнера. Мої ідеї він втілював у ескізи, ну, а далі вже робота горна, молотка та рук. Спочатку я брався і за звичайні, так би мовити, масові вироби: огорожі, ворота тощо. А тепер тяжію до речей ексклюзивних, справді мистецьких, зі складним орнаментом і новими темами. Звичайно, дещо беру з каталогів європейських майстрів, проте часто додаю до них і щось своє.
– Мешкаєте у місті, а кузню обладнали в селі…
– Орендував під неї приміщення спочатку і в Новограді. Але то дуже дороге задоволення. Тому й вибрався у село. І не шкодую. Правда, довелося вкласти чимало коштів у цю напівзруйновану котельню. Зате я тут повноправний господар. І відпочити від міської метушні заразом маю де. Он бачите, ставочок, облаштував поряд з кузнею із колишньої пожежної водойми. Отакенні (розводить щедро руки врізнобіч – авт.) товстолобики та білі амури уже ловляться!
– Чим збираєтеся здивувати шанувальників “залізного мистецтва” незабаром?
– Хочу викувати букет польових квітів. Ескізу ще не маю, але в уяві він уже вималювався. А ще одному знайомому підприємцю пообіцяв зробити прикрасу для басейну – таку собі композицію з водяної лілії та “качалочок” очерету.
Микола Шмигін,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
