Музики грали,а женихи, як і колись, наречених цілували

Нам подзвонили в редакцію, що у Комаровому Старовижівського району в один день святкують золоте весілля три подружні пари. Веселились не самі і не лише з родинами, ще й журналістів запросили. Веселощам сприяла й погода. І скільки ж того Комарового – якихось шістдесят осель! А разом подружні пари прожили цілих сто п’ятдесят літ. Щоправда, у той же день 1959 року вигравали музики ще й на четвертому весіллі, тільки згодом молодята перебралися у Ковель. Цікаво, що у наших трьох пар чимало спільного. Женихи за нареченими далеко не ходили, уміло розгледіли обраниць, що жили неподалік. Усі змолоду піднімали місцевий колгосп, виховали добрих дітей, дочекалися онуків, збудували скромні оселі, у яких завжди панували любов та злагода. До того ж, усі три сім’ї пов’язані між собою родинними стосунками.Рецепт щастя від сім’ї Дубнюків
– То все моя донька Оля придумала, – розповідає Ганна Дубнюк. – Приїхала у четвер, я саме збиралася хліб пекти, і каже: “Мамо, у неділю будемо родину скликати – ваше з татом золоте весілля справляти”. У мене аж ноги затремтіли. Два дні ж лишилось! Але, як бачите, впорались, – показує на столи, що гнуться від усіляких яств.
– Усе, як п’ятдесят років тому? – запитую.
– Так, тільки пригощали ми тоді гостей борщем, капустою та драглями. Але, незважаючи на бідність, два дні поспіль гуляли.
– Музика Макар із Грабового спочину нікому не давав, – приєднується до розмови Степан Іванович. – Бубон і гармошку далеко було чути.
Весілля відгуляли, і почалися нелегкі селянські будні.
– Нам зі Степаном завжди хотілося, щоб у дітей було не гірше, ніж в інших сімей, – продовжує Ганна Омелянівна. – Старались, як могли, господарювали. Чоловік сорок п’ять років на фермі відпрацював, а вдома завжди брав на себе частину й моїх клопотів, бо ж хотіли встигати скрізь. З нас у селі ніхто не посміється.
– За хорошу працю портрет Ганни Омелянівни не раз був на дошці пошани. А якось навіть путівку на курорт у Болгарію отримала. Тільки відпочинок не був у радість, бо замість того, щоб насолоджуватися мальовничими краєвидами, плантаціями духмяних трав, дельфінами, вона все думала, як там її чоловік, діти, переживала, чи справляються без неї вдома.
– Найчастіше сім’ї розпадаються через горілку і гординю, – переконане подружжя Дубнюків. – Дружина чоловікові скоритися не хоче, а він їй не йде на поступки – от і біда. У сім’ї ж однієї любові замало. А щоб у голову дурне не лізло, потрібно трудитися.
Порада слушна і перевірена, випробувана життям. Варто молодим намотати на вус.
Такої нареченої в селі не було
В оселі Євдокії Іванівни та Андрія Карповича Абрамчуків кожну секунду відміряє старовинний годинник, привезений батьком господаря з фронту. Він – гучний свідок сімейного щастя.
– Я коли в армію йшов, Євдокія з подружками дітьми ще були, – згадує Андрій Карпович. – Тоді ми з товаришами вирішили: повернемось – матимемо наречених. А й справді, приїхав додому – від сусідки очей не відірвати.
– У мене хлопців було… – Євдокія Іванівна перелічує, – відігнав усіх.
– Настрахав, побив? – запитую жартома.
– Та ні, сказав усім, щоб за мною не ходили, бо ми давно домовились одружитися.
– Такої вродливої нареченої, як Євдокія, у селі й не пам’ятають, – долучається до розмови сусідка Абрамчуків.
– Отакої, – віджартовується жінка. – У мене ж, сироти, нічого не було, хіба що матрац солом’яний…
– А у жениха – ліжко, – сміється Андрій Карпович.
Але нічого, з часом вже нажили: і хату, і в хаті. Тепер залишилося тільки діток з Ковеля виглядати, бо мешкають у місті.
– Не знаєш, де й поділись ті роки… – журно зітхає господиня, а в очах, як у юності, – закоханість.
Молодість вертається     в онуках
Марію Семенівну та Степана Несторовича Абрамчуків з гостями ми застали за весільним столом. Усе було, як годиться: весільні квіти на грудях, просватуха і багато щирих зичень. Хазяїн приємним басом затягнув улюблену “Стоїть гора високая…”, а гості підхопили. Назвати його добрим господарем замало. Бо Степан Несторович не лише у колгоспі з роботою справлявся, вдома встигав, але ні вдові, ні сироті, і навіть жодній односельчанці у допомозі по господарству не відмовив – така уже вдача. Нелегка ноша випала й на плечі його дружини, яка трудилась телятницею.
– Жили ми з Марією через дорогу, – згадує. – Повернувся з армії, придивився – моя. Заслав сватів. Але весілля гуляли тільки в нас, бо перед тим влітку у моєї обраниці втопилася в Турії сестричка. Згодом з тестем збудували хату, на яку пустили вирощені родиною тополі.
Сивина вибілила скроні, а душа аніс-кілечки не постаріла. Життя продовжується. У клопотах. Бо мають понад гектар землі в обробітку, дві корови, коня. Степан Несторович чи не найбільше у господарстві любить косовицю. Каже, що втоми не відчуває. А Марія Семенівна – знана в селі коровайниця. Ще читає Псалтир і кожної святої неділеньки велосипедом добирається на службу у Милецький монастир.
“А молодість не вернеться, не вернеться вона…” – лине з крайньої комарівської хати. Не вернеться. Хіба що повториться в онуках та правнуках…
Наталія ЛЕГКА,
Волинська область
Фото автора

• Нравится
•