Свого прийомного батька знайшов на похороні… рідних
Підпис відсутній
Іванкові вісім років. Він найстарший у сім’ї. Батько казав, що він господар. А мама називала своїм помічником. То нічого, що Іванко хлопчик, а не дівчинка. Бо що візьмеш з Андрійка, якому всього чотири. Чи Іринки? Їй лише два. Вона ще тільки говорити вчиться. А от він, Іванко, й справді як господар – завжди зранку обходив з татом подвір’я. Іван-старший ніс свиням відро з харчами, й Іванко-молодший старався підтримати. Мама ліпила вареники, і її старшун вимальовував візерунки з тіста, у які впихав фарш. Правда, згодом вони перетворювалися в окропі на кашу. Але ніхто з того трагедії не робив. Навпаки. Мама Ніна прихвалювала сина, що з кожним днем у нього виходить все краще. І скільки було галасу в хаті, коли п’ять вареників Іванка запарували на лляному рушникові на столі: не розвалені, гарні, пузатенькі. За рік малий так набив руку, що вже ліпив їх швидше, ніж мама.
...Родина Івана та Ніни була згуртованою. Не одне подружжя їм по-доброму заздрило. Адже чоловік ніколи в компаніях не затримувався, знав і в спиртному міру. Дружина ж була гарною господинькою – ніжною та лагідною. Тому ні криків, ні сварок в сім’ї не чули. Зате часто бачили дружне сімейство біля озера, в лісі. Всі п’ятеро – і батьки, і троє дітей – бавилися, як рівні. А згодом збиралися вдома за великим столом на обід.
...Іванко згадав ті обіди, часто – з піснями. І втер рукавом заплакані очі. Його маленька дитяча душа розривалася на частини. Як він тепер без них? Без рідних? Без мами і тата? Його сумні думки перервав скрип дверей. На порозі з’явилася бабуся, старенька, згорблена. Хустка, як крило чорного ворона, нависла над очима. Мовчки підійшла до Іванка і поклала йому на голову свою шерехату старечу руку: “Не вернеш, дитино. Жити треба далі... Не побивайся... Може, й мене скоро не стане. Запам’ятай: ніколи не кидай Андрійка та Іринку, бо мама тебе не зрозуміє. Вона жива, тільки там, на небі. Чуєш?” “Мама жива, тож і тато також? То вони живі? І тепер можна з ними розмовляти? Правда, подумки”, – подумав хлопчик, і йому полегшало. Бабуся вийшла з кімнати, а Іванко вмостився на ліжко батьків і нарешті заснув.
«Дядько побивається за татом і мамою, бо любив?»
...Іван та Ніна після одруження п’ять років не мали дітей. З якою ж радістю сприйняв повідомлення дружини Іван, коли вона сказала, що вагітна. Він закружляв її, як тоді, на весіллі. А згодом і втретє, коли вона із сином повернулася додому з пологового будинку. “Син, син... У мене народився син...” – казав кожному з гордістю і радістю. А потім й Андрійка та Іринку лелека приніс. Хату подружжя добудувало, бо батьківська, де ще жила й Нінина мати Зінаїда, була вже затісною для великої родини. Іван поїхав на заробітки у Київ, і через кілька років купив машину. Правда, Ніна була категорично проти цієї покупки. Все казала, що це вже зайве. Видно, відчувала її душа недобре. Та Іван не послухав дружину – вперше за тринадцять літ. І таки пригнав на подвір’я ту злощасну машину. Саме вона й наробила біди.
...Того трагічного дня подружжя вирішило повезти дітей на озеро за тридцять кілометрів від дому. Настрій був чудовий. Діти щебетали на задньому сидінні. Іван все щось нашіптував Ніні. Вона зранку зізналася, що у них знову буде дитина. Чоловік зрадів, сказав, що там, де троє за столом, і четвертому місце знайдеться.
...Він все більше натискав на газ, відчинив у машині віконце. Далі... Темрява. Переляканих дітей з місця трагедії забрала бабуся, яку сусід Петро напівживу привіз на місце ДТП. Добре, що хоч вони неушкоджені. А от Іван та Ніна... Їх хоронили у різних трунах, але поклали в одну могилу. Прийшов на похорон і той, у чию машину врізався Іван. Як з’ясувалося, Олександр був не винен у цій біді. Але муки сумління так терзали його душу, що він розридався на тому похороні так, що аж знепритомнів. Сільська фельдшерка дала укол... Однак малий Іванко, який і сам нестримно плакав, помітив, що дядько Саша найбільше побивається за його батьками. Своїм дитячим серцем він не міг зрозуміти, чому? “Бо він також їх любив, – подумав. – Добрий дядько. І його Оксанка завжди в класі чемна: і бубликами пригостить, і в зошит заглянути дасть...”
...У хаті після похорону ніби круки поселилися. Чорно. Паморочно. Стара Зінаїда десь нишком сплакне, а коли діти в хаті, то боялася, щоб навіть сум в її очах бачили. Все намагалася розвеселити дітей. Не порушували вони і сімейних традицій: по неділях ліпили вареники. І знову біля столу порядкував Іванко. Як згодилася матусина наука... Він вправно загортав краї вареників. Вистачало на обід всім. Наминали їх за дві щоки і Андрійко, й Іринка. Іванко радів і сам тягнувся і тягнувся до великої миски, де у шкварках з цибулею плавали варенички. От тільки бабуся, підперши голову кулаком, не їла. Вона під час обіду не один раз вставала з-за столу і виходила з кухні. “Мені треба...” – тихо казала внукам. Хіба вони знали, що ходила вона у сіни витирати з очей сльози. І пісень за столом вже не було чути...
Минув рік. За цей час бабуся висохла, як скіпка. А одного разу покликала Іванка й мовила: “Знаєш онучку, і мене може не стати... Бережи Андрійка та Іринку...” – не договорила, бо її випередив онук. “І ти на небо зібралася? А як же ми? От візьму і попрошусь до дядька Сашка. Він же часто до тебе приходив, і ти часто з ним шепотілася на кухні... Нас завжди цукерками пригощає...”
...Зінаїду поховали вже через десять днів після цієї розмови. Ще увечері, коли бабуся лежала на покуті, у хату зайшов Олександр. Жінки принишкли, а малий Іванко кинувся до нього: “Заберіть нас до себе. Ви ж любили моїх тата і маму? І бабу...” Ковток гіркоти підкотився до горла, Олександр не міг мовити ні слова. Ледь видушив: “Добре...” Сільські жінки не могли стримати сліз.
...Розмова Олександра з дружиною була довгою. Дітей вони прогодують, хоч своїх двоє й Іванових троє. Але як пояснити їм, що Сашко і зараз відчуває свою провину? Що це з його авто зіткнулася машина їхніх батьків...
– Давай не будемо гадати, що буде. Нехай ростуть сирітки з нашими дітьми. А далі... Далі, може, і час пригоїть рани, і вони подорослішають, тож багато що зрозуміють, – мовила дружина Олександра. – І час розсудить...
Людмила РУДНЮК,
Львівська область
| Comments: |
