«Буду тобі за наймичку!»
Людмила і Ярослав Ковалики зі своїми дітьми
Дітки пробули в лікарні два місяці, а в цей час молоде подружжя із села Седлище Любешівського району Людмила та Ярослав Ковалики оббивали пороги соціальних установ з метою усиновлення. Так і перетнулися долі нещасних сиріток і милосердних седлищанців.
– Ми хотіли всиновити двох: дівчинку та хлопчика, – розповідає Людмила. – Приблизно такого віку, як наша чотирирічна донечка. Та нині це не просто, бо не вистачає дітей. Оформили потрібні документи на всиновлення, й нас поставили на чергу. Були в ній дев’яносто восьмими. Не знаю скільки довелося б чекати, якби не Іванна Швайко, начальник служби райдержадміністрації у справах неповнолітніх, котра підказала інший шлях: не всиновлювати дітей, а взяти їх на виховання, тобто стати прийомними батьками. Задля цього мусили обоє з чоловіком пройти спеціальні чотириденні курси в Луцьку, здати відповідні тести й знову чекати. Цього разу недовго. Нас викликали й запропонували не двох, а трьох дітей, матір яких позбавили батьківських прав – в одному з районів нашої області. Ми відразу й погодилися.
– Не страшно було? Адже знали, що діти з неблагополучної сім’ї, запущені…
– На курсах нас підготували, що діти будуть важкі. Та, чесно кажучи, очікували гіршого… Хоча як згадаю, в яких умовах ці сирітки жили, то страшно стає. Мати їхня, ота Світлана, як нам сказали, останні чотири роки вдома не бувала. Дітей забрав дід, котрий мешкав із сином і невісткою в маленькій старій хаті. У сина була своя дитина, а потім померла інша дідова дочка (від подібного, як у сестри, життя), залишивши сиротами ще четверо дітей. Дід забрав до себе і їх. Діти були ще й хворі, коли ми їх забрали. Спочатку лікували в інфекційному відділені: мали на голові рани, які пороздирали, чухаючись від вошей… Та найбільше клопоту спочатку було, доки звикли вони до купання. Так бідолашні кричали, коли садовили їх у ванну, що здавалося, чує все село. Підсаджувала до них, щоб не боялися, свою доньку, то й вона з ними починала кричати. Якось середульшу, трирічну Віолетту ніяк не могла впросити купатися. То, думаю, налякаю: «Не будеш слухняною, відвезу назад!» Дитина у плач: «Не віддавай мене Світлані! Якщо не за дочку, то буду тобі за наймичку!» А ще перші дні вони просили тільки хліба та води. Звичайної, з-під крана… Я їм і соку, і компоту, і чаю. Ні, дайте води та хліба. З’їдять тої страви, що наготую, а все одно просять хліба й води. Так він їм смакував. Максимко узагалі не знав міри в їжі, міг з’їсти удвічі більше за батька.
– З однією дитиною вистачає клопоту, а тут ще троє додалося… Звідки це милосердя у вас?
– Так, клопоту додалося. Навіть помити всіх чотирьох скільки часу забирає. Важко, але коли вранці ідеш на роботу, зазирнеш у їхню спальню, а вони так гарненько сплять рядочком, забувається і втома, і клопоти, і на душі стає приємно і радісно. А взагалі, ми давно вже хотіли мати прийомних дітей, говорили на цю тему з чоловіком ще в перші роки життя. Ярослав жартував: «У нас і своїх буде ціла купа!» На жаль, зі своїми не вийшло. Пам’ятаю, як була маленькою, просила матір, щоб узяла дівчинку. У мене була менша сестра, але я чомусь хотіла мати ще й старшу. Та мій батько полюбляв зазирати до чарки, й мати казала, що їй у нас буде важко. Ярослава я ніколи не підганяла. Він мусив сам наважитися на такий крок. І одного разу він сказав: ходімо оформляти документи.
– Не важко працювати й доглядати дошкільнят? Не думаєте покинути роботу?
– Я хочу, щоб діти дивилися на маму й бачили, що копійка сама в хату не приходить, її треба заробити. Щоб не думали так, як вчила їх «Світлана» (якось розповідала Наталочка): «Виростете, дівчатка, будете родити дітей, і держава вам за це платитиме гроші».
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
