Життя на півострові Нобель
Озеро Нобель у Зарічненському районі унікальне за багатьма ознаками: передусім, ще не витоптаними армадами відпочивальників, берегами, які встелені галькою, чистою та глибокою водою (озеро проточне – крізь нього пробила собі шлях до Дніпра Прип’ять). А ще кажуть, десь поблизу озера заховані в землі скарби Северина Наливайка. Буцімто козацький отаман повертався повз Нобель з походу і закопав цілу скриню золота…А ще одна легенда, пов’язана з урочищем Татарка, розповідає про незвичайну жінку-воїна, похоронену там. Ця поліська амазонка нібито мала такі великі груди, що під час бою закидала їх на спину… Утім, чого лише не розкажуть вам на Поліссі. Виявляється, має озеро і своє чудовисько. Коли у селі пропадає собака, люди кажуть, що то його зубів робота. Правда, нобельського “нессі” ніхто ще не бачив, зате взимку не один чув, як створіння під кригою ревіло…
Своєрідним на Нобелі є й однойменне село, розташоване на півострові, що гострою косою врізається в плесо, роблячи озеро з висоти пташиного польоту схожим на серце. Мальовничі краєвиди, лісові та водяні багатства – здавалося б, для нобельців тут не життя, а рай. Однак очільник місцевої громади Степан Креневець у розмові зі мною особливого захвату від природної унікальності довкола села не проявляв. Аби щось розвивати, каже він, необхідно вкладати кошти. А у села немає їх навіть на новий план забудови. Будувати “зелені” готельчики чи щось на зразок цього нобельцям нині не по кишені. І навряд чи коли буде. Натомість приїжджі активно скуповують сільську нерухомість, тож порожніх, тобто без власника, хат у селі нема. На цих людей і основна надія у розбудові зеленого туризму. Дещо вже й робиться: по сусідству із сільською радою на викупленій території виростає готельчик заможного киянина, зроблений за всіма правилами європейського шику та місцевої екзотики.
“А взагалі, село вимирає, – зітхає сільський голова, наводячи сумну статистику. – Адже щороку дітей народжується не більше шести, а помирає людей не менше двадцяти. Нас тут скоро не буде…” З його слів стає зрозуміло, що село Нобель, попри своє, можна сказати, туристичне розташування, крім самих нобельців та ще, може, туристів, нікому не потрібне. “Громада бідна, район бідний, а до обласного центру далеко. Взяти хоча б транспортне сполучення, – із серцем каже Степан Іванович. – Виїхати чи приїхати в село можна тільки рано-вранці або увечері. Вдень надія лише на попутки чи на власні ноги, якщо є нагальна потреба, наприклад, із Зарічного додому дістатися. Собачими стежками, як у нас жартують…”
Останніми роками на Нобелі проводився цікавий літературний конкурс “Нобельська премія”. Мав він всеукраїнський статус, а премію ту вручали найкращому гумористові. Цьогоріч захлинувся і цей конкурс. Правда, сільський голова пояснив, що, зважаючи на фінансову кризу, “Нобельська премія” просто взяла паузу.
Ясна річ, для нобельців літературний конкурс навіть з такою амбітною назвою – справа далеко не першої, та й не другої важливості. Тут аби самим вижити. Для більшості працездатного населення роботи в селі нема, хоч і є там нібито колгосп. Але складається він, кажуть, лише з трьох колгоспників: голови, бухгалтера та агронома, а з виробничих сфер зостався тільки сад. Землю розпаювали, та брати паїв ніхто не хоче, бо “вони на колишніх болотах, та ще й на краю світу”. Усі хочуть в селі, на березі озера земельку мати, на яку у приїжджих великий попит.
Була колись і риболовецька бригада, і невід свій мали. Рибу тоннами ловили. Тепер ні бригади, ні невода.
Микола Шмигін,
Рівненська область
| Comments: |
