Має п’ятеро дітей – і всі музиканти

Їхня невелика, але акуратна хатина виросла на батьківському подвір’ї на околиці села. Мріялося Петрові Конашуку, що й діти тут оселяться, коли поодружуються, збудують собі житло. “І буду я по неділях у гості до синів походжати...” – жартома казав дружині. Однак любов до музики, яку сам батько й привив хлопцям, розпорядилася інакше. Двоє дітей вже вилетіли з-під батьківського крила, третій, Остап, також майже відрізаний шмат хліба, бо навчається у Києві в консерваторії, і хтозна, чи повернеться в село. Та й молодші хлопчаки не проти музичної освіти.

Село Бик перейменували у Ясне
У селі Ясне Любомльського району на Волині є всього десь до сотні хат. Але тут чи не найбільше мешканців із прізвищем Конашук. Петро Андрійович переконаний, що саме Конашуки були першими поселенцями у цій місцині, оточеній лісами і водами.
– Хоча це зараз село Ясне, а раніше воно називалося Бик, – розповідає Петро. – Мабуть, радянським чиновникам у 1964 році ця назва не сподобалася, бо перейменували. От хочу дізнатися, чи була на те воля селян, чи влада, як часто буває, вчинила, як вважала за потрібне. Мій дід Кузьма був грамотним чоловіком, знав німецьку і брав активну участь у житті села. То казав, що після зміни назви села сходів не проводили, ніде це питання не обговорювали...
Свій родовід Петро Конашук знає до п’ятого коліна. Каже, що всі були трудягами, любили музику та співати. Наприклад, його батько Андрій Кузьмович на всю округу – відомий столяр. Не одному хату перекрив. А його дахи із півниками вельми тішили око господинь. Привчив до роботи й сина Петра. Скуштувавши водійського хліба в місті, він повернувся в село, одружився на односельчанці Ніні і твердо вирішив осісти на батьківському подвір’ї. Працював у колгоспі в сувенірному цеху (були такі колись).
– Спеціальної освіти не мав, але мене охоче прийняли на роботу, бо я самотужки вмів виготовляти різні сувеніри. Крім того, там трудилися вмілі майстри, і знання, які я отримав в цеху, не дадуть у жодному з училищ, – каже різьбяр. – Однак згодом цех згорів – його так і не відновили. Прикро. І не тому, що втратив роботу, а шкода талановитих хлопців.
Тож і Петрові Конашуку довелося заробляти на сім’ю, де тільки міг.
– Хоча згодом почав керувати гуртком декоративно-прикладного мистецтва і повітряних зміїв на станції юних техніків міста Любомль, – продовжує Петро. – Відвідують гурток діти з різних сіл, навіть з Ясного. Бувало, коли взимку перемітало дороги снігом, то і вдома з ними займався, щось майстрували. Я переконаний, що дитину змалку потрібно чимось зацікавлювати, навіть якщо вона не дуже того хоче. Хоч до деяких уроків школярі і ставляться з прохолодою, але батьки все ж наполягають, щоб їхні сини та доньки добре вчилися. Так і тут. Тому мені приємно, коли через роки підходять мої вихованці і дякують за науку. Якось один юнак зізнався, що заняття в гуртку допомогли йому знайти роботу у Санкт-Петербурзі, де він непогано заробляє різьбярем.

Найважча мова – українська?
І своїх п’ятьох дітей Петро Конашук привчає до праці. А ще – любити музику. Тому не дивно, що всі вони грають на багатьох інструментах. Їх батько возив велосипедом до музичної школи за 20 кілометрів за будь-якої погоди: і в сніг, і в дощ. Андрій та Олеся, які вже мають власні сім’ї, живуть у Шацьку. Вони – професійні музиканти.
– У нас і зять музикант, – додає Ніна Конашук. – Виграє аж на десяти інструментах! Вони там організували сімейний ансамбль. Важко, коли у хаті було аж три студенти. Починалися вихідні, і я варила, смажила, пекла аж три сумки наїдків, щоб дітям передати. Добре виручали гриби і ягоди, бо зразу ж у селі їх і приймали. Хоча той труд інколи був зі сльозами на очах. Правда, тепер маємо тільки одного студента.
Остап  – гордість батьків, вступив до Київської консерваторії на державну форму навчання. Він на ти з багатьма музичними інструментами. Коли приїжджає в село, хата ніби сяє. Адже Остап у Конашуків – великий оптиміст і веселун, будь-кого підтримає і вселить надію. Крім того, щоб не обтяжувати батьків, навіть знайшов собі у Києві підзаробіток. А от менші – Тарас і Назар – поки що школярики. Але також мріють про музичну освіту.
– Я собі так думав: а чому про прекрасне мають дбати тільки в містах? Понад усе я хотів, щоб діти мали хліб духовний, були справжніми українцями, – зізнається Петро Андрійович. – Щоб вміли працювати, а, наприклад, у вихідні веселити молодь у селі. Аби знали своє коріння, що Конашуки в селі поселилися ще триста літ тому.
Тому не дивно, що господар активіст не тільки у житті села, але й небайдужий до долі держави. В часи Помаранчевої революції – учасник Майдану. Хоча про політику сьогодні воліє мовчати. Каже: “Без слів...” Не дивно, що у Ясному його називають щирим українцем. Хоча зізнається, що більше за родиною закріпилося прізвисько Остапи (так звали діда). І раптом Петро Андрійович питає:
– А як ви думаєте, яка мова у світі найважча?
– Складна – китайська, японська...
– Е, ні. Українська! Дивуєтесь? Поясню. Китайці свою мову знають, японці – також. А деякі українці своєї не знають, не говорять і знати не хочуть, – пояснює по-філософськи.
Такі, як Петро Конашук, за будь-яких обставин матимуть заробітки. Може, невисокі, зате, як він сам каже, чесні, при яких спиш спокійно, бо не вкрав. Наприклад, сьогодні великим попитом користуються його дерев’яні різьблені меблі.
– Але чоботар без чобіт, – додає дружина Ніна. – Вдома і те треба зробити, й інше прошу, але руки до домашніх стінок, шаф у нього не доходять...
– Зате інші задоволені, – усміхається своїми пишними вусами чоловік. – Але одне твоє прохання я виконав. Ти дуже хотіла лелеку, якого я одному замовнику виготовляв. От бачиш – і тобі такого ж вирізав.
Окрім хатніх меблів, мисничків, шкатулок, він запросто може зробити навіть музичний інструмент. Один такий, скрипку, зберігає вдома.
– У наших краях скрипки майстрували, а потім вигравали на них на різних торжествах. То зараз ремесло призабулося. Виготовити такий інструмент не так складно. Однак у мене немає пропарочної камери, щоб була скрипка якісною, тому я її видовбав з дерева. Найкраще для неї підходять клен та явір.
Що ж до інструментів, на яких грають його діти, то вони коштують дуже дорого. Тому дружна родина переконана, що потрібно дуже багато працювати, аби їх придбати.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•