Перший шлюб тривав чотири години
Село тоді, як кажуть, “перекинулося” від новини. Ледь не всі жителі збіглися “у запорожці” подивитися, як молодята розбиратимуться. Коли їх витягнули нарешті з кущів, подивитися таки було на що. Наречена – замурзана і розкудлана, дружка рештками плаття намагалася прикрити сором, а от жениху дісталося по повній – тут уже Марина постаралася на славу, і добряче наставила синців та подерла обличчя.
– А бодай би ти світу Божого не побачив! Щоб твоїм духом тут і не пахло, гадюко підколодна! – сипала Марина прокляттями вже не знати й на кого і демонстративно рвала свідоцтво про одруження на дрібні клаптики. Кинула їх у ще п’ять хвилин тому коханого чоловіка і рвучко пішла до хати. Так закінчився її перший шлюб, який у “мирі, злагоді і любові тривав” аж... чотири години.
Що вже виплакалася вона у придане ночами! Згадувала, які достойні кавалери біля неї крутилися, а вона чомусь обрала цього бісового бабія. Чому ж її переклинило, що розуму позбавило? Лише через рік Марину осяйнуло: враз став цей Микола милим, коли хоч і обережно, але дав їй відкоша і повів проводжати додому ту саму молодшу дружку. А оскільки була впертою дівкою, то це її зачепило. Тож із подругою Марина тоді розібралася швидко: коли треба, сплакнула, де треба, пожалілася, і наївна дівчина відступилася від хлопця сама. Аби не перешкоджати щастю подруги. Хіба ж знала Марина, що у серцях цих двох справжні почуття тліли. А спалахнули просто у день її весілля!
***
Через кілька років вона згадувала ці події зі сміхом. Тішила себе думками, що була не перша і не остання у таких мексиканських серіалах “подільського пошибу”. Ходила селом із високо піднятою головою. Ще б пак! Не доярка якась, а бухгалтерка у районі. Не сплакалася після такого сорому на власному весіллі, не згинула, а, дякуючи настирливим батькам, здобула освіту, роботу чистеньку мала.
Якось поїхала у відрядження в обласний центр. Під вечір вертатися, а дощ як з відра ллє. Марина стояла на зупинці без парасольки, її накручені буклі тепер звисали, як пакля, і взагалі вона нагадувала мокру курку. Відійти ж не могла, бо автобус пронесеться повз, і додому тоді хоч пішки йди. А тому зиркала з-під лоба на перехожих, які мали чим від дощу накритися, і сердилася.
– Овва! Якби поглядом можна було вбивати, біля вас, дівчино, вже б давно гора трупів лежала.
Марина аж підскочила від несподіванки. Але моментально опанувавши себе, віддячила хохмачу вбивчим поглядом і буркнула: “Ходять тут усілякі язикаті… Знущаються…”
Незнайомець був незлобливий та ще й мав, вочевидь, хороший настрій, раз не побоявся зачепити на вулиці таку дівчину. Він усміхнувся, слухаючи Маринчине бурчання, і галантно по-ділився своєю парасолькою. Представився Андрієм. І вже за кілька хвилин поспіхом став випитувати її адресу, обіцяючи телеграфувати, писати, приїхати… Що там ще хотів зробити хлопець, Марина вже не почула: під’їхав автобус і, торохкочучи всіма нутрощами, нарешті повіз її додому.
Пристав парубок до молодиці з чотирма дітьми
Андрій на весіллі поводився чинно-благородно, як і годиться нареченому. Марина сяяла, із приємною усмішкою приймала привітання, але й стежити за чоловіком не забувала. Навіть у туалет ходила разом з ним, аби чого не трапилося. Полегшено зітхнула лише тоді, коли вони перебралися до батьків Андрія у місто.
– Ну, довго ви ще валятися будете? Пролежні заробите! – ставала щоранку на порозі їхньої кімнати свекруха, як якийсь командир – руки в боки. І стояла доти, доки чоловік не зіскакував з ліжка, а Марина, накрившись із головою ковдрою, приречено думала: “От, Наполеон у спідниці, блін!” Знала ж бо, що варто Андрію вийти за поріг, як вони розгорнуть цілі військові баталії. За коси одна одну, звичайно, не тягали, але словесно билися не на жарт. Свекрусі не подобалося в Марині буквально все: і селючка вона, і язиката, і сина родити не може, а все дівок і дівок на себе схожих плодить. Дівчат було троє, пухкеньких і гарненьких. Андрій любив усіх, над схожістю не замислювався, і взагалі жив, не тужив. Але якщо мама казала “треба онука” – значить, треба. Бажання та накази з її вуст ним просто не обговорювалися.
Поява довгоочікуваного сина й онука спокою у дім так і не принесла. Невістка зі свекрухою “собачилися”, як і раніше. Тільки тепер гострили свої язики на новій темі: навіщо було стількох дітей народжувати, якщо місця у квартирі всім не вистачає?
Щойно свекруха поправляла окуляри і казала: “Ну, як стільки дітей тепер у люди вивести?”, Марину починало трясти від люті.
– Та ви ж самі постійно торочили Андрію про онука?!
– А тобі що, свині змалку голову об’їли, сама не розбираєшся? Чи ти, може, на нашу з Андрійком квартиру вудочку закинула? Тільки через мій труп!
– Та вас, мамо, і кувалдою з першого разу не доб’єш. Ще нас усіх переживете.
– Тьху на тебе, опудало городне...
Коли Марині забракло терпіння у такому казані варитися, вона й сама не знає. Просто одного дня, коли жінка давала обідати чоловікові, свекруха вкотре глузливо всадила своїх п’ять копійок:
– І де ти таку кухарку знайшов на свою голову? Борщу не вміє нормального зварити.
Марина почервоніла і глипнула на Андрія, який навертав той борщ так, що аж за вухами лящало. Якби він хоч слово на захист своєї дружини сказав, але ж ні – похитав головою, погоджуючись із мамою. Марина оскаженіла. Схопила цілу каструлю “несмачного” борщу і насадила її чоловікові на голову. І під дружний лемент переляканої свекрухи та попеченого чоловіка стала збирати речі і дітей. Так закінчився її другий шлюб.
***
Марина повернулася з дітьми у своє село. Натерпілася усілякого, аж поки не прийшов довгоочікуваний спокій. Навіть судитися довелося з колишнім чоловіком, коли той надумав забрати сина до себе на виховання. Чи ж вона дурна, крива, косоока п’яниця, від якої дітей відривати треба? Довелося негайно влаштуватися на роботу і позичити в усіх родичів гроші на якусь свою хатину.
Пережили, облаштувалися, діти підросли. Коли Марина завела господарство, усі сусіди, особливо молодички, почали перешіптуватися: “Хоче газдувати, а не вміє коневі хвоста підв’язати! І як це вона збирається утримувати господарку без чоловічих рук? Ще, не дай, Боже, наших почне приманювати?!”
Марина робити цього не збиралася. За себе не боялася, могла і від десятьох одночасно відгавкатися. А от за дітей таки переживала: як тільки знеславить себе, одразу колишній чоловік об’явиться.
Молодий парубок пристав до неї неждано-негадано. Попросила його допомогти, навіть для розрахунку гроші винесла. Не захотів, мовляв, нехай дітям на морозиво залишиться. Коли ж Іван постійно став забігати “на поміч”, задумалася: ніби й жене його, а сама тулиться і тулиться. Так і залишився.
Всього було: і мати його прибігала та кляла на чому світ стоїть, і люди за спиною язиками плескали та відьмою називали. Хіба ж піде нормальний та незачарований на чотирьох дітей до старшої від себе жінки? Пішов, і навіть офіційно одружився з Мариною.
Поки що вони живуть великою дружною італійською родиною. Чому італійською? Бо як сваряться, то все село чує. А вже як почнуть битися – мало не пір’я з обох летить. Жодне уступити не хоче.
– Марино, тобі не набридло глотку рвати з таким чоловіком, – допитуються не раз молодички.
– От сама не знаю. Я його, повірте, так люблю, як сіль в оці, як кольку в боці...
– Яке їхало, таке й здибало, – зітхають жіночки, і таки мають над чим голову поламати – це добре чи погано?
Юлія САВІНА,
Вінницька область
Comments: |