На рушничок щастя… з названим батьком

Підпис відсутній

Сашко давно не отримував вісточки з Італії. Відколи Ілона туди поїхала, згадувала про нього лише на свята. Проте кожен її лист навіював давні спогади – був до болю теплий і зворушливий. Принаймні для нього. Дружина Сашка Оксана добре знала, наскільки важливою є для нього Ілона. То було його перше велике справжнє кохання. Не допитувалася, чому вони ро-зійшлися, бо чоловік не любив про це згадувати. Якось свекруха в кількох словах розповіла, що Ілона закрутила роман з ліпшим другом її сина, коли у них із Сашком уже йшло до весілля. Не пробачив. І через своє рішення довго мучився – чи правильно зробив?
Так, це йому на зло Ілона швидко вискочила заміж за Васю. Думала, помстилася, а вийшло, що тільки сама обпеклася. Бо її шлюб із Сашиним другом виявився зовсім невдалим. А от в Олександра життя, здавалося, складалося якнайкраще.
Оксана з’явилася в його домі не випадково – “свахою” стала мама. Вона не могла дивитися, як страждає син, тому вирішила познайомити хлопця з донькою своєї приятельки. Дівчина хоч і не сяяла вродою, проте була доброю, вміла й любила хазяйнувати. А що чоловікові ще потрібно? З Оксаною у Сашковій квартирі оселився спокій. Серце щеміло тільки тоді, коли на вулиці стрічав Ілону.
Якось побачив її, заплакану, на лавочці у парку. Може, й не підійшов би, якби не помітив з-під курточки великий животик – вона була на місяці восьмому вагітності.
– Ти чого? – ось так, без “привіт” звернувся до Ілони. – Що трапилося?
– Ох… – зітхнула, і далі в плач.
Посидів коло неї години зо дві, поки таки випитав про її сльози. І дізнався, що Вася покинув Ілону, подав документи на розлучення і кудись гайнув з коханкою. А їй же невдовзі народжувати. Шкодував, пригортав, цілував… І вкотре картав себе.
Хто зна, що творилося в Оксаниній душі, коли Саша сказав їй, що йде за кума до колишньої коханої. Та вона жодним рухом, жодною мімікою не видала свого незадоволення. Так маленька Надійка стала його хрещеницею.

Потім стала йому дочкою

Минули роки. І в Саші один за одним народилися Петрик та Павлик. Купував своїм дітям обновки, – обов’язково щось ніс в дарунок і улюбленій хрещениці. То босоніжки лаковані, то блузочку чи просто красиві бантики. Надійка його дуже любила. Була мала, то називала його “хлесний тато”, а як підросла, то чомусь у неї не друге слово з цього словосполучення випало, а перше.
Ілона скоса дивилася на дочку – який же Саша їй тато? Але не сварилася через це з дитиною. Тим більше, що вдруге заміж вона так і не вийшла, хоч після розірвання того невдалого шлюбу минуло десять літ. Розуміла: дівчинці потрібен добрий “чоловічий” приклад. Ось вона його і знайшла.

***
Надя підростала. Ілона розуміла, що скоро її вчительської зарплатні не вистачатиме. Тому й зважилася разом з давньою товаришкою спробувати щастя за кордоном. Вирішили податися до Італії. Туди стежину протоптала не одна їхня знайома. Знали, що ті заробітки не медом намазані, проте іншого виходу не бачили. Напозичалися, виготовили необхідні документи – і невдовзі їх уже стрічав Неаполь.

***

– Хто по що поїхав, а ти, мабуть, по жениха! – сміялася Іра, яка, щойно перетнули кордон, перетворилася на Ірен. – Це ж треба: не встигла на роботу влаштуватися, як за тобою свита залицяльників ув’язалася. Дивись, приревнує твій (так Ірця називала Ілониного синьйора), перестане понаднормові доплачувати.
– Ну тебе! Годі так жартувати, – аж сердилася та. – Мені не до полюбовників зараз, треба дитині передати на пальто і чобітки та мамі яку копійку на харчі.
Та Ілона лукавила. Бо таки майже одразу закрутила “шури-мури” з італійським паном, який найняв її доглядати за старенькою мамою. Думала, що тримає усе на контролі. А вийшло зовсім інакше. Невдовзі вона зрозуміла, що чекає від італійця дитину. На що сподівалася? Що зрадіє, обдарує, одружиться? Дізнавшись про делікатний стан служниці, він її просто звільнив.
Без копійки, безправна, у чужій країні, Ілона, здавалося, втрачала здоровий глузд. Вона категорично не хотіла повертатися ось такою зганьбленою додому. Добре, що дівчата наполягли. Та недарма кажуть: біда сама не ходить – ще й діточок із собою водить. Ставши вдома на облік, Ілона дізналася ще одну шокуючи новину – у неї виявили лейкемію. Переривати вагітність було пізно. Жінка вирішила не лікуватися. Грошей на “хімію” все одно не мала, а подарувати маляті життя хотілося.
…Тримаючи на руках сина та обіймаючи доню, вона знала, що приречена. У голові шугали різні думки. Не хотілося, аби діти поневірялися по інтернатах. Тому зібралася з думками і написала Саші останнього листа. У ньому просила вибачення і… благала виховати її дітей як своїх рідних.
І він її заповіт виконав.

А згодом напросилася у дружини!

Надійка ні разу так і не назвала Оксану мамою, хоч жінка годила Ілониним дітям ще краще, ніж своїм. Бо ж гріх сироту образити. Та любові чи бодай прихильності так і не здобула. Може, загризлася через це, може, через щось інше. На сімнадцятому році сімейного життя Олександр овдовів. Залишився сам з чотирма дітьми.
Надя саме школу закінчувала. Чимало хатньої роботи переклалося на її плечі. Мусила швидко опановувати і кулінарне мистецтво, і з пранням та прасуванням раду давати. Сім’я ж бо не маленька. Але не скажеш, що робила усе лише з примусу – їй було приємно доглядати своїх названих тата і братів. Поступово її любов переростала з дитячої у дорослу. І вже бачила вона у Саші не тата, а… чоловіка.
А він ніби й не помічав, що не як батька його на роботу випроводжає і щоразу поправляє на грудях краватку, що не по-дитячому цілує у щоку. Бо звик, що дівчина про нього турбується. Відкрила чоло-вікові очі сусідка:
– Саш, ти що – сліпий? Не бачиш, що з Надійкою? Вона ж закохана у тебе.
– Надя? У мене? – перепитував чи то в неї, чи то сам у себе.
Тільки тоді поглянув на хрещеницю іншими очима. Бо звик, що вона, миле добре дівча, завжди турбується про нього. Й не помітив, як з маленької сором’язливої школярки, яка багато літ тому переступила його поріг, Надя перетворилася у гарну панну.
***
Що вже поперемивали їм кісточки знайомі! То бачили Сашу з Надією в театрі, то – у ресторані. Він ніжно тримав її за руку, вона ніяково опускала очі від його погляду. Якось Надя не витримала і випалила йому:
– Може, ми б уже узаконили наші стосунки? Набридло слухати оте шушукання?
І наступного ранку вони занесли заяву у РАЦС.
***
Надійчині брати, рідний і названі, уже теж постворювали свої сім’ї. Вони часто збираються усі великою родиною на релігійні та сімейні свята. Нещодавно у Наді з’явився первісток. Прикро, але дехто ще й сьогодні дорікає її чоловікові, що спокусив хрещеницю. Та подружжя на ті балачки не зважає.
Світлана РІДНА,
Львівська область

• Нравится
•