Батька замордували у «собачому ящику», мама й сестри померли з голоду, дядька з’їли сусіди…

Євгенія Петриченко

На превеликий жаль, навіть сучасні політики, особливо комуністи та регіонали, намагаються виправдати події 1932-33 років, аби прогнутися перед Кремлем, який до цього часу не визнає факту голодомору на території Східної України. Але ще живі очевидці, які готові розказувати правду і навіть заявляти з високих трибун про те, що український народ виморили голодом за вказівкою найвищого керівництва Радянського Союзу. Списати і цей факт на “ворогів народу”, як це було прийнято в комуністичній ідеології, не вдасться нікому. Сьогодні про ті події, пережиті на Кіровоградщині, розповідає лучанка Євгенія Мусіївна Петриченко.
– Тему голодомору замовчувати не можна. І добре, що Ющенко, єдиний проукраїнський Президент, усе для цього робить. Мені дуже болить, коли Симоненко і йому подібні критикують його, мовляв, нащо ворушити цю тему, – плачучи розпочинає розмову 84-річна Євгенія Мусіївна. – Вони знають, де поховані їхні батьки, відвідують їхні могили, а я не мала куди піти – не знаю, де покояться мої рідні...
Моя мама у батька друга дружина. Тато був заможним, мав пекарню, і вона у нього працювала. А коли померла його жінка, мама пішла за нього на трьох дітей. Народила ще своїх трьох. Як почалася колективізація, тато ніяк не хотів іти в колгосп. У 1932 році каде-бісти забрали його і десь тиждень катували, тримаючи у “собачому ящику” (так називали хлів чи клуню, куди зганяли неугодних). А коли викинули звідти, він за ніч і помер. Тоді у нас забрали усе, що було. Коли тата хоронили, ми сиділи біля нього на підводі. Пам’ятаю, у полі стояли скирти, які охороняли озброєні люди. Місце, де його поховали, не згадаю. Назад верталися, і нас зняли з підводи: мама туди наклала проса, яке у балки назносила весняна вода. Воно було наполовину з багнюкою. Вдома мама його вимила і настелила на печі, щоб просихало. Тут прийшла сусідка й каже, що на нашу вулицю заїхала “красна мітла”. Мама нас посадила на те просо, а в димар ще якийсь вузол запхнула і все молилася: “Господи, хоч би не заїхали, вже ж нема що брати”. У льосі, правда, залишилися ще буряки кормові. А я все чекала й думала: “Хоч би заїхали, щоб побачити, яка ж та “мітла”. Заїхали – дві жінки і два чоловіки, здається, руські. Зняли нас із печі, усе те просо забрали. Всюди рилися і штрикали, навіть того клумачка в димарі знайшли. Мама плаче і просить, щоб лишили, бо дітей нема чим годувати. Та ніхто її не слухав, тільки пару буряків зоставили. Поїхали – у хаті пустка, їсти немає нічого. Два старші хлопці зразу пішли з дому. Де вони – невідомо. Ще був чотиримісячний братик. Де подівся – теж не знаю. Може, його хто з’їв.

«УПА врятувало Західну Україну»

На горі тримали порожні качани. Лісів на Кіровоградщині нема, тож палили гарбузинням, соломою, “кирпічом”, який робили з гною, а розпалювали його тими качанами. Мама тих качанів нарубала, в ступі натовкла, буряків кормових натерла і напекла з цього матуржеників. Зранку встали, а мами нема, лишилися тільки матурженики. Старшій сестрі Валі – 12, меншій Каті – 4, а мені – 6 років. У селі казали: “Хівря дітей покинула”. Місяць ми жили самі. Зі старшою сестрою ходили на річку, рвали очерет і смоктали його, бо зілля ще й не було. Ловили в річці черепашки і варили, але у холодній воді багато не наловиш. Катя спухла, на оці у неї з’явилося більмо. Тоді нас хтось відправив у колгоспний “приют”.
Мама пішла у Кривий Ріг щось випросити. Дорогою втратила свідомість, сказали, що тиф, і відправили в лікарню. Там десь на стройці й осталася, мо’, думала, що ми померли. Жила в гуртожитку, мала пайок. Через кілька років хтось із нашого села її зустрів і сказав, що ми живі. Мене тоді вже вдочерила сім’я Васильченків з Дніпропетровщини. Мама тоді моїх сестер забрала у Кривий Ріг. А коли почалася війна, нас, 70 людей із села, де я жила, вивезли в Німеччину на роботу на військовий завод. Там теж набідувалася...
– Мій тато, уже покійний (він з того села, що й мама) часто плакав: “Я свою Таїсу, напевно, закопав живу”, – додає донька Євгенії Мусіївни пані Людмила. – Хотів мамі, яка вже спухла, супу з калачиків зварити. А на лежанці його сестра Таїса лежала, от і присмалив її. Думав, вмерла, та й закопав на городі, а потім все життя мучився, що вона, певно, лише знепритомніла. А за нею похоронив маму. Як згадував, було це, коли цвіли соняшники. Його батька теж замордували в “собачому ящику”, а дядька Луку сусіди з’їли. Коли мама померла, тато пішов в інше село до дядька, як вона наказувала. На хуторі зайшов до хати води напитися. Побачив, що навколо черепи валяються. Заглянув у вікно, а з нього жінка виглядає. Побачила, і давай за ним гнатися, а тато – навтьоки. Дядька уже не застав. Залишився у 9 років з тіткою, а потім його теж в колгоспний “приют” відправили. Тато розповідав, що вимирали цілі села.
Після війни, коли на Сході знову голодували, їх направили у Любешів. Тут у господарів на хуторі купили барана, то мало не вмерли, коли наїлися того м’яса. Тато хоча й був комуністом, проте завжди казав: “Завдяки воїнам УПА Західну Україну так не знищили, як Східну...”
Ось така вона правда, товариші комуністи... Прогниле просо, яке забрали у сиріт, дуже було потрібне для будівництва соціалізму чи для винищення українського народу?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•