Війна розлучила братів… на 68 років
Зустріч братів (зліва – В’ячеслав, справа – Юрій, який за допомогою фотокартки намагається пригадати, якою у молодості була мама)
Один серед 35 тисяч Овчаренків в Україні
– На початку війни мені було чотири роки, – розповідає В’ячеслав Васильович. – Багато чого відтоді стерлося з пам’яті, але один момент й досі стоїть перед очима – коли ми з мамою втікали від німців. Спочатку добралися до станції, потім сіли у вагон і кудись поїхали. Як раптом – «бомбьожка». Мама стала кричати, щоб ми, діти, стрибали з поїзда. Багато людей тоді не врятувалося, а нам таки пощастило. Це було на території Вінницької області, звідкіля ми родом (село Калинівка). А далі мама повезла мене та сестричку Валю на Кіровоградщину до родичів. На Рівненщині опинилися у повоєнний час, рятуючись від голоду. Опісля часто згадувалися ті надзвичайно важкі часи. Втім, наша мама була не вельми охочою до таких спогадів. Її щоразу щось пригнічувало, навіть доводило до сліз. Тепер я знаю причину такого її стану. Дізнався таємницю, яку мама усе життя приховувала – вона ніяк не могла простити собі, що тоді, у 1941-му, у сум’ятті загубила сина. Я ж ось так і прожив сімдесят два роки, зовсім не підозрюючи, що маю старшого брата.
А тим часом Юрій Очеретько з міста Харцизьк Донецької області не втрачав надії знайти рідних та близьких. Останньою надією для колишнього шахтаря стала пошукова служба «Жди мене», куди він звернувся із запитом.
– Чесно кажучи, перша відповідь із пошукової служби мене не дуже втішила, – зізнається Юрій Васильович, – бо виявилося, що в Україні є 35 тисяч Овчаренків. Чи є серед них мій родич – це питання, наскільки я зрозумів, не одного місяця і, можливо, не одного року. Тим більше, що у Калинівській сільській раді жодної цінної для пошуку інформації про батьків знайти не вдалося. Єдине, на що натрапили в архіві, – це моя точна дата народження (8 лютого 1935 року). Отож, коли почалася війна, мені було 6 років. Я, ніби у сні, па-м’ятаю, що маму звали Таня, батька Василь, сестру Валентина, а брата Славик. Мене часто тривожив мамин голос: «Юра, стрибай! Юра, стрибай!» Але я тоді, під час «бомбьожки» поїзда, не стрибнув. Глянув у віконце, і злякався. Поїзд набирав швидкість… А у вагоні вже нікого з пасажирів не було. Не знаю, скільки я так проїхав. Зрештою, таки наважився на стрибок. «Пом’явся» добряче, але, на щастя, усе обійшлося лише синцями!
Життя врятували добрі люди… і «хапсоюз»
А далі шлях шестилітнього Юрка проліг через села, хутори у пошуках хліба та прихистку. Тоді, по суті, й отримав Юрій Очеретько свої перші життєві уроки. Пригадує Юрій Васильович, як на одній зі станцій невідома жінка нагодувала його, дала новішу одежину і посадила у кабіну до машиністів потяга. Мовляв, втікай подалі, бо тут скоро будуть німці. Через кілометрів сто уже машиністи дали хлопчині півхлібини і висадили на якійсь станції, бо далі, мовляв, їхати небезпечно – починається фронтова лінія. Іншого разу під час облави Юрка врятувало те, що він постригся наголо. Гітлерівці, побачивши його таким, подумали, що дитя хворе на тиф, тому й не зачіпали.
– Коли я разом з хлопцями, доля яких була подібна до моєї, потрапив у місто, – розповідає Юрій Очеретько, – то гуртом вдалися до операції «хапсоюз». Що це таке? Це своєрідний спосіб виживання. Ми заходили на ринок, кожен на окремий ряд, підходили до продавців, миттєво хапали з прилавка якогось коржа, булку чи інший продукт і тут же, на місці, починали швидко їсти. Не втікали, бо якщо б догнали, не поздоровилося б. А так люди зазвичай з розумінням ставилися до нас, бродяг… Уже після війни потрапив в інтернат, де й став Очеретьком, бо, згадуючи власне прізвище, переплутав у ньому букви. За свій вік декілька разів пробував розшукати рідних. Писав у різні пошукові служби, архіви, в газети, на телебачення, але щоразу отримував відповідь, яка починалася двома словами: «На жаль…» І ось нарешті невимовна радість – таки знайшовся брат. Дізнавшись про нього, летів до Рівного, як на крилах. Не знаю навіть, з чим порівняти відчуття під час отої трепетної зустрічі. Це справжнє людське щастя. Жаль тільки, що заради того, щоб зустріти рідного брата, довелося чекати ціле життя.
Брати уже побували в гостях один в одного, відвідали разом цвинтар, де поховані батьки. А найближчим часом Юрій Васильович планує випрямити ще один поворот долі – змінити прізвище Очеретько на батьківське, Овчаренко.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
